І знову мати була весела, щаслива, і голос її бринів отією добротою, якою було пронизане того дня все, що вона казала, робила чи думала.
— Це — Явдощин... Бідова така жіночка, лишенько. Весь час біля телят у колгоспі. А з Павлом своїм розійшлася, бо той пив як не в себе, а лікуватись не хотів. Усе був ладен винести з хати, щоб тільки надудлитися сивухи. Двоє дівчаток мала від нього, а як надумала розженюватися, то якраз ходила вагітна третім. Розженились через суд, Явдошка хоче до аборту вдатись, поки не пізно, зі мною стала радитись. А моя порада яка? Щоб народжувала третє, бо хіба дитя в утробі винувате в чомусь?
Мати брала пучками ягоду, що горіла згустком крові, несла до вуст, і коли роздушувала черешню, то в кутиках уст спалахував сік. І тобі щемно подумалось про те, що в своєму далекому дитинстві, що в своїй далекій юності мати — адже було так, було!— їла черешні, так само несучи до вуст, і сік так само мерехтів у кутиках.
І постали перед зором книжки й зошити, знесені матір'ю з горища. Колись у них зосереджувалось твоє життя, ти виростав і змінювався з кожною прочитаною сторінкою чи кожним написаним реченням, а тепер ось вони стали неживими археологічними реліквіями, які майже не озивались до твого серця. Бо вони вже нічого не вміщували в собі, просто були купою паперів, які годилися хіба що мишам на харч.
— Недавно я купувала сир на базарі,— тим часом розповідала мати, й кругленьке розкрилене сонечко тремтіло біля її рота, наче від дихання.— Трохи занесла Явдошці, бо має троє дітей, за всіма не вдивиться, з усім не впорається... Ось вона й прислала свого найменшого, щоб віддячив черешнями. Таки вгадала, що ми з тобою збирались до лісу, та так і не зібрались через грозу.
Ягоди в мисці, віддзеркалюючи проміння, здавались і яскравішими, й соковитішими. Червоне сонечко від материних уст пролетіло донизу, тепер тремтіло на довгому корінчику від ягоди.
— Знаєш, що Явдошка говорить? — У матері ледь зламались брови, коли спитала, й щось несподівано болісне було в тому зламі.— Ото здибає — й говорить...
— Що ж вона говорить?
— Наче Пилипко — мій... Бо якби не послухалась мене, то не мала б хлопчика. І знаєш,— мати звузила очі в гострому роздумі,— іноді мені самій так здається.
Мати вмовкла, не доказала. По тривалому мовчанні ти запитав:
— Що здається?
— Наче він і справді мій. І материнський жаль прокидається до нього... Ну, отакий, як до вас, коли ви всі ще маленькими були.
Споночіло, й мати проводжала тебе до автобуса. Букет півоній, які несла в руці, поширював п'янкий запах — власне, в руках її наче вигойдувався букет тонких пахощів. Дурманом віяло з густих заростей, які двома застиглими хвилями означали нічну вулицю, а з обійсть долинав дух матіоли. Мати розказувала про лисицю, що має нору біля колгоспної пташарні, краде курей посеред білого дня — й нікогісінько не боїться. Недавно мати йшла там, а лисиця безпечно попереду по стежці бігла, наче розледачілий собака... Голос материн звучав приглушено і, здається, теж пахнув духом півонії.
Вулиця слалась, мов річка теплого літнього повітря, і ви йшли по самому її дні, йшли поміж запахів бузини, лободи й кропиви, йшли поміж освітлених хатніх вікон, що проводжали вас приязними поглядами, а вгорі цвіли макові зірочки, безліч зірочок, що зібрались незліченним хороводом, поки що непорушним, але вже в передчутті близького свого почуттєвого вибуху, емоційного шаленства,— так здавалось тобі...
В темряві подеколи траплялись люди, вони проходили мимо дивною сповільненою ходою, начебто теж ступали по дні великої прозорої річки, яка обтікала їх з усіх боків хвилями тугого повітря, споночілого, свіжого.
— Явдошко, це ви? — озвалась мати до жіночої постаті, що пливла з протилежного боку вулиці.— Спасибі за черешні, сьогодні Пилипко приніс.
— На здоров'я,— спиняючись, одказала Явдошка на диво молодим голосом.— Проводжаєте?
— Проводжаю.
— Нагостювався, значить... А я оце з півнем своїм повертаюсь додому.
— З яким півнем?
Явдошка й справді двома руками пригортала до грудей півня, майже непомітного в темряві.
— Навідувався до сусідських курок, а тепер надумав підночовувати. Зарізати його на печеню, чи що...
— Славний півень, а співає — найголосніше на весь куток.
— Ото й справді, співає найкраще.
І, наче зрозумівши, що мовиться про нього, півень у Явдощиних руках, вириваючись, спробував ударити крильми, в горлі йому забулькав клекіт-крик.
— Волоцюга, додому не хоче...
Біля автобусної зупинки пахло жасмином, що високими кущами темнів із-за дерев'яного паркану. В душі не було ні смутку, ні жалю, а тільки наче промінились відблиски отієї материної доброти, якою вона була сьогодні осяяна зовні й зсередини. Ти мав навідатись до матері в село ще влітку, а може, восени, і про цей приїзд усе, либонь, було вже сказано між вами.
Й коли автобус, війнувши теплою курявою та чадом, зупинився, й коли дверцята розчинились навстіж, кинувши на дорогу прямокутники жовтого світла, ти відчув на своїх губах поцілунок материних уст. Поцілунок, як завжди, був сухий і прісний, жорсткуватий. Потім, коли зайшов із речами та букетом півоній в автобус і глянув у вікно,— постать матері, ще така близька, видима, вже видалась віддаленою. Автобус здригнувся, рушаючи, й мати, яка ще мить тому стояла в світлі, вже опинилася в темряві, споночіла...
Вмостившись на сидінні, ти поглядав у вікно, прощаючись поглядом із сільською околицею, з полями, а думкою все ще був із матір'ю, уявляючи, як вона зараз повертається додому по тій самій вуличці, як ступає, як із дивною обережністю сутулить у темряві плечі, уявляв погляд її очей, вираз обличчя.
Через два тижні матері не стало. Крововилив у мозок — і лікарі не змогли врятувати. І хоч минуло вже багато років, ти й досі не можеш повірити у справжність змісту тієї чорної телеграми. Лише кілька слів, але їхній страшний лаконізм увібрав щось незбагненне, найжорстокішу несправедливість життя і світу.
І той день, коли ти востаннє бачив матір, із кожним роком, не забуваючись, виростав і виростав у своєму значенні. Кожна подробиця набирала нового значення, розмови сповнились вагомим смислом. І гостро так защеміло оте материне бажання піти до лісу по черешні, якому завадила раптова літня гроза. І згадується оте гніздечко травника, гніздечко, вимощене на землі, з теплими пташиними яєчками, і стежка через конюшинове поле, де все було пронизане жайворонковими піснями. І як вона дістала зі скрині вишиванку, дарунок своєї покійної матері, і як нарядилась, зніяковівши і ставши не схожою на себе, помолодівши. І згадувались тобі материні руки, й очі її, й сусідський хлопчик Пилипко, що, наче вгадавши материне бажання, прийшов із торбою лісових черешень. І розповідь її про грім, про блискавку; про те, що довго потім приглядалась до кутків, наче шукаючи там блискавку, і все їй здавалось, що так і живе з блискавкою. І найяскравіше, мабуть, згадувалось, як ти вранці сидиш за хатою, наблизилась мати, й низьке ранкове сонце, б'ючи з-за її голови, утворило довкола неї мерехтливий живий німб, витканий із проміння...