де в персні неба ясність янголина,
де левами вода веде,—
вітання в руки сонця перелине
зеленим димом доцвіте.
Волошкове, навіки з грому візьме
все огняне, все молоде!
На божевілля вигляне, на грізне,
сіяння з келії святе.
І дзвони пісні, наче щастя, сняться,
в чаїнії вінки вквітають.
Хрещату щоглу, що в надсвіття знята,
виводять з вишивки і гаю.
І крильцями твої думки кохані
через розлуку синю кличуть—
вона на серці: дужім океані:
кричить нещастями на стрічу.
Стань, ясна ясочко і цвітко вишні,
бо спогади страждання будять,
бо океан, гірку біду надпивши,
мережку розрива на грудях.
Без тебе крушить гори з завірюхи,
кипить пожежею сідою.
Над клавішами підкидає руки,
щоб ти почула всю недолю.
І музиці, мов кров—живій, схлинатись
без тебе крізь огні свічані,
де розпал і несамовиття натиск,
як де на брамах бій мечами.
І день, мов дзеркало, розбито вдрузки,
ні променя твого немає.
І вже ніде пташиної галузки
блакитна щирість не гойдає.
Лиш сонце привіталося крізь скорбі,
Черпнуло з вихору в долоню.
За чайками шепочуть хвилі добрі
без тебе в глибину холодну.
Бо незабудками відкриє радість, леле!
твоя над берегами тучі,
і як на празник до ікон, простеле,
турбуючись, грезет кипучий.
Дихання бризного безперестанку,
грудьми, як скрипку, жду давно.
Від хвилі шепоти навкруг не втануть;
що люба кличе на вино.
Як трепет океану, вся спромога
пісенна—від грудей, що з горя
вже кров'ю милого життя до Бога
при всіх трояндах проговорять.
І на вуста нам свіжість ресказанна,
бо квіткою в крові не сохне;
але голубить кораблі кохання,
зустрівш сизокриле сонце.
Це все—не гріх, трояндне від любови,
сама пелюстками священна.
І лиш її роса жива оновить
людське благання і прощення.
Крізь них і спомини в вінках чаїних
бринять, як океанські квіти,
о, рідне серце! —все при тій святині,
де я з тобою міг радіти.
25.1.50
КРАЙ САМОТИ
Вже й не скажу—душа моя додолу,
тополиного смутку повна,
вітрам недолі, де й прибій! —спрокволу
вклоняється не біля поля.
Не біля бризок білих від конвалій,—
на віях тониками тихі...
Все їх вітри від моря поривали
з гіркого гуркоту, мов лихо.
Але на самоті, при всій пожежі
моєї скорбі—все без тебе...
чого їй треба: долі, що безмежні
мечі терпіння й небо темне.
Ніде не муч ні крильми, ні очима,
бо я вже на колінах жертва...
І лиш любов, що їй моря відчинять,
зорю,— втіша, над сонце щедра.
III.50
СЬОГОДНІ
Сьогодні не посіє пелюстинку
небесного ласкания—серцю:
цей молодик! що з пломеня поринув
розкрилено в глибінь несмертну.
Вітрило—промінь, і мені, мов човен:
останній на лазурі день.
І рукава твого, як квіт, парчове
крізь спомин сяєво пряде.
Бо ти на золотій горі світання;
довіє й хвиля поцілунок.
Та чайка, смутками неперестанна;
до гілки—в моря повно струнок.
І в серце, над труну, з троянд воскресне
голублене: не дощ очей,—
саме кохання! сонце там, як перстень,
і небо до човна тече.
23.IV.50
ДОЖИДАННЯ СТРІЧІ
І.
Невже забуті небеса—в недолю
похилено, щоб погасити?
Чаїний жаль з грози, і молодою
бідою хлюпає на світі.
Я, каменіючи, весь трепет вип'ю
новонароджений листочка...
І хто ж, як сироту, бджолину липу,
склинає? в сонці непорочна.
Вона—зеленістю до хвилі свічка,
самотна: до пташок ридання
до гострокрилого! — сльоза ж несвітська
на віях сонця поспадала.
Навколо без коханої, до моря
журби галуззя неспиниме.
Ні росяна, ні в грядці, наче вчора,
вже біла радість не цвістиме.
10.IV.50
Чи то життя: що ласки дзвін розквітлий
вітрам навік відколихає.
І не моїх грудей солодкі діти —
відтіль, де забуття немає.
І зве крізь кров ласкаве нетерпіння
зустріти знов тебе без тайни.
І приймеш сонце, бо лілей княгиня,
від нього тілу розквітати.
І щастя ще достотне до вікна,
від пестощів роса спалає.
І чиста думка, тепла, як весна
цвіте, де ворогів немає.
Я ніжно жду її—як краплю, звану
часинку, що з ріжка на крині...
прекрасна! в радості шептати стану,
любови болі білокрилі.
11.ІУ.50
Все—самота; а де в душі вікно,
все випадку гілля сліпуче.
І сірі голоси біди в одно —
від ночі, надбережна круче!
Стремтить печалі—скрипка світляна,
помріяна й за сонце біле:
грудьми болівше, любе, повіта,
чи колихала квіт, неділе?
Кохання, при потокові з вербою,
як розсипається коса:
на пестощах, схрестивши з голубою
росою руки— воскреса...
Ще місяць, мов на спомин серга красна,
при березі твоїм застиг.
І ти була вже квіт, що хилить казка
біля зірок життя близьких.
13.IV.50
З листка страждання порива краплину,
а груди в свіжості—з вітрів.
Галузки, що в розлуці, не покину;
проти біди її зустрів.
І вже по безконечності відхмарить
холодний сутінок за вишлю.
Тоді це знов: соняшники немарні—
як огнелиці,— вістку вишлю.
А то нема мені й пилинки квіту
при озері до самоти.
Коханих рук зірками не зогріту
схиляю душу доцвісти.
І тільки в спомині на блискавиці,
що з світу голосом безумна—
про щастя при тополі, сном сповитій,
віщує серце, мов зозуля.
16.IV.50
Не спиниться вітрів'я рясновіте;
як молодість, мина проз мене.
Ви, чайки, найріднішу душу кличте,
бо горе свіжістю шалене.
Ти: вії свічки, де світа найвище—
в пориві, через грози вірна.
Як до грудей мені горіти: дише
крило, що ластовинки ширять.
Мов де квітуче сонце, враз обніме,
коса мені завіє серце.
І неспалиме, кров'ю вже скропиме.
промовить щастя, все несмертне...