Все чисте: голубе, як дзвін—небесне,
до нас на озері промовить.
І лілія несе рожевий перстень
тобі в заручини шовкові.
26.У.50
Ще гірше світло в'яле, ніж отрута,
де не тобі цвіте вікно,
де не шепчу я: пташко! чи забута
без болю ночі вже давно.
Прокотиться, мов іскра грому, в думці:
що доля квіткова погасла,
що не бджолине вже життя медунці,
і річка не розчеше пасма.
І не зворушені зірки хрещаті
за сном і сонцем дожидають.
Не буде вже грудей мені кохати
сопілка молода від гаю.
Вино нещастя бризне на могили;
без жайворонків скорб обом.
І листя крови в забуття нахилить,
мов янголиний крин, любов.
5.VI.50
БЕЗЛЮДНІСТЬ МОРЯ
Я — тінь, лежу на дальнім безграниччі;
троянда, мов огонь, на грудях.
Лежу, і небо, що ридає ввічі
крізь рясноту: краса нелюдна.
І руки пронесло, не як убивець,
між сонцем дерево і мною.
Зелений шепіт! море полюбитись
душею хоче голубою.
Я на шовку, що, земле, для недужих
шумить, найнижчий, до сердець...
де викохала і квітчаста будеш,
де казку дерево пряде.
Лежу, бо вже, як птиця під грозою,
при небі серце не стріпнеться.
Розлука без квіток, і скорб загою,
коли відхиляться тенета.
А їх же й море криллям кораблиним
не розрива в чаїній скарзі.
Кохана, ми до стрічі не прилинем,
єдина—рідна, очі карі.
То вже мені святі пелюстки сонця
обсипляться крізь ніч навіки.
І без зірок зоря, і все спросоння
порушиться в зелені крики.
Одно мені тепер—лежати в смерті,
німа галузка серце мучить.
І лиш лілеї, як любов, відверті,
як сон, схиляються й співучі.
Вони біля хреста, на добрій грядці,
де все безлюддя біля моря,—
подивляться на скорб, і вітру раді,
словами неба поговорять.
11.VI.50
ЗАБУТТЯ
Не скаржуся! грудьми неніжне море—
до грому рідне, мов до брата.
Не в маків жаль; а в квіття безкольоре
бджола бренить, немов несправжня.
Криваве листя, як моє нещастя,
все в трепеті, все ластовине;
все не до берега і вікна сняться,
де ранок вишивки прокине.
Бо ти над снами в горах забуття! —
нерайдуга від вістки віє.
При хмарі чайка в'ється: поспита,
а море відмову не вміє...
До дна з грози замучилося щире;
кипучий біль, аж до каміння.
Крізь бризки: лілій біла кров, як віра,
горить і в горі безгомінна.
И.VI.50
ЗЕМНА МИНУЧІСТЬ
Давно я знаю: рушники жіночі
любіші, ніж зоря—землі.
На площі бідна скрипка нещоночі
горює, хто її жалів?
При надбережжі відпочинок серця
знайди з негоди! — на крутизні...
Тут заміня зоря промінноперста—
іржавину прияв залізних.
А голуба об корабель недоля
при сонці вдариться, мов птах.
Чи вже і тінь від парусів схолола,
по хвилі в мрію не зліта?
Прилинуть горлиці: з гілок дивитись;
лиш іскра на воді невчасна.
Прощай! нещастя все—шипшинок відсвіт,
і постать, мов сузір'я, згасла.
18.VI.50
ГОДИНА БОЛЮ
Німіший, ніж листок без бурі! в'яну;
до голуба не обізвусь.
Щодосвіта: подібного риданню:
палає в сонця стогін з уст.
І світить смерть на ешафот зірчастий—
душі, окутій до кісток.
І ворону дозволено знущатись,
жаліють мальвинки вшістьох.
Обвуглене все серце, з гіркоти—
в безумній змореності вирву.
Блакитні спомини в світах святих:
їм клятву воскресити вірну.
При шибці—як думки—змовкали мирні,
і знов побарвилися трави...
о, вогняні надії по зневір'ї
в душі квіток перетривали!
26.VI.50
БЕЗСВІТНИЙ БЕРЕГ
В грозі нещастя ні бджолине серце
невже при небі не здригнеться?
Подруго! в час, як яблуня примеркне:
відбуде—догорить планета.
Погасне в нежитя листок останній
надії! світло на труні.
Подруга при морському колиханні
надійде знов погомоніть.
Про це мені, немов краплина, зірка,
в бездонній погасавши скорбі,
докрикнула, все жду—кохана вірна
вітрила приспіша нескорі.
Приходь! ніколи душу не кривавив
такий відчай: як з моря рине.
Бо вже ні сонце не знаходить правди,
ні серце бджілки безневинне.
11.VII.50
СПОДІВАННЯ КОРАБЛЯ
Відлюднений, де голуби і діти,
не розізлившись ні на кого,—
все жду: могла б на хмарі прилетіти
із вирію із річкового.
Це вже мені солодке сонце шепче,
лице обмивши в океані,
що вкрай достраждане життя чернече
і круки самоти останні.
Що ти на морі—корабель спішить
розбити білим громом хвилю,
а хвиля: "рідний вітер до душі,
я сині скарби з скрині виллю."
Весела й кароока! моря сестро,
вже хусточка як довітрилить—
вербена вся на березі безсмертно
вквітатиметься в шепіт милий.
23.VII.50
ПРИБУТТЯ
І.
Тебе все жду; як чайка, мимо
вже йде рожевий корабель.
І я не знаю: океан вернімо,
благаючи,— я жду тебе!
Та чайка, доля, до життя байдужа,
не спиниться і в синь кигиче.
Ми вінчані стражданням і до мужа
•прилинь, як щастя нечерниче...
до мене, де не страх—блакиття чорне—
мечами з глибини кипить.
Прилинь! не журавлина скорб огорне,
мов квітку порох від копит.
Стріча під сполох яблуневий птиця—
зелений місяць, м'яті красний.
Вітаючи, казатиму: "світися,
лілеє!"—й океан не згасить.
8.VII.50
Ще води ледве досвіт колихнули
на твій чаїний корабель.
Ні смерть його з жоржинами в минуле—
ні з флейтами не погребе.
Як не замучена земля з посухи:
діждалася дощу на лоно.
Недуже громом поле, як послухай!—
веселку молить надпрестольну.
І мов зібравши крихти білі, лебідь:
дрімає корабель, мов місяць.
Я ніжно жду, і молодий молебень,
що в сонця,— небеса не змістять.
Завіси свічані: все світло їхнє
зливається до маргариток.
І серце при хресті в могилі стихне,
як ластівака, зрадівши криком.