Бесідника прийняли гарячими оплесками. Почулись оклики: "Не здамосьс б'ємося до останньої краплі крові, хоч би всім прийшлося покласти голови"...
Арцишевський здвигнув плечима і хотів вийти. Та в цій хвилі принесли другий лист від гетьмана, писаний по-польськи прямо до городян. Він взивав управу города, щоб негайно прислали своїх послів на переговори, бо коли ні, то він видасть наказ здобути город штурмом. "Ви бачили, панове, що ми легко здобули й замок, і кляштор, тепер черга на бернардини, а поки що ви погинете з голоду, бо я дуже добре знаю, що у вас уже харчів дасть .Бог".
Арцишевський вернувся послухать, але вже не говорив нічого. Цей лист і згадка на голод начеб зимною водою полляли задиркуваті голови. Всі знали добре, що в городі вже зачинають конятину їсти. Аж тепер урозумились, що таки треба негайно переговорювати і послів слати. Стали оглядатися за людьми, та охочих не було. Кожний боявся пхати руку в пащеку того лютого звіра у тій постаті, як його малювали польські ксьондзи на казаннях. Та навіть не знати, чи зможуть добратися до самого Хмельницького, чи їх по дорозі не візьмуть татари в сирівці. А може, й Хмельницький під злий гумор звелить із них "міхом шкуру зняти". Отож вигадали поперед усього упевнитися, чи перед Львовом стоїть справді Хмельницький, чи хто інший.
У Львові пробував у той час старенький бувший єзуїт* Андрій Гунцель Мокрський. Він не раз висловлювався між своїми найближчими, що як учителював в єзуїтському конвікті в Ярославі, то мав там учня з України на ймення Богдан Хмельницький. Коли б його побачив, то, певно, пізнав би. Отож зараз причепилися райці до старого та давай його просити, щоб поїхав упевнитися, чи під Львовом справді Хмельницький командує. Усі ті, котрим випадало в посольстві їхати, були з того раді, що так легко уникнули того нещастя, яке б їх неодмінно постигло, коли б довелося між дикунів поїхати.
— Якщо від мене собі того бажаєте,— каже старий,— то я поїду. Коли б мені справді було призначене не вернутись, то не велика була б шкода, бо я своє вже пережив. Та я думаю, що й поганин вшанує мій сивий волос...
За товариша дали йому ще одного міщанина, якого насилу випхали і з трубачем виправили за галицькі ворота.
Пішли пішки. Зараз недалеко стрінули козацьку стежу. Мокрський показав листа з магістрату до гетьмана, просив, щоб його туди провели.
Побачивши слабосильного старця, козаки виявили йому свою пошану. Зараз привезли воза й повезли усіх до церкви святих апостолів Петра і Павла, де саме під цю пору мав пробувати Хмельницький.
Хмельницький прочитав попереду листа від магістрату. Це була відповідь на його листа. Йом-у відповіли, що тих панів, яких він жадає, щоб йому видали, а то Заславського, Конецпольського і Вишневенького, на котрих Хмельницький складав усю вину війни, у Львові нема. Хмельницький знав і сам про це, та лише так писав, щоб показати, що він війни не хоче й заспокоїться зовсім, коли тих зинуватців піймає і покарає.
— Коли б я тих панів дістав до моїх рук, то це стало б і за окуп і війна припинилась би,— каже до послів,— а так, то город сам мусить заплатити. Та найкраще було б стягнути цей окуп від жидів, бо вони теж причиною лиха на Україні. Хай дадуть частину з того, що з людей надерли. Окуп я мушу мати, щоб заплатити татар за їх поміч, а не задоволю я їх, то підуть загонами й нароблять в краю бешкету — і я їх не спиню від того.
Гетьман був рішучий, говорив з послами чемно, та так, що не гадає поступитись. При тім не показував свого зворушення на вид свого колишнього любого вчителя. Приймав послів при старшинах. Тепер дав їм знак, щоб оставили його самого.
Хмельницький був ніжної, чулої вдачі. Оставшись з Мокрським на самоті, не видержав у своїй ролі. Давнє пригадалось. Пригадалися хлоп'ячі безжурні літа, пригадалася хлоп'яча пошана й любов до доброго вчителя, яка у таких людей ніколи не вмирає, а в слушний час відживає усією силою. Гетьман пам'ятав, з якою батьківською зичливістю ставився до нього колишній його вчитель, цей самий сивоголовий немічний старець. Гетьман розчулився, пригадав йому себе, цілував по руках і, схилившися по-тодішньому звичаю, обняв його за коліна. Нагадував йому колишнє, дякував за добре батьківське серце й за добру науку.
І вчитель теж розжалобився, як кожен старий учитель, що стрінеться з своїм вдячним учнем. Старий обняв гетьмана за голову, пригорнув до себе і цілував, аж просльозився.
— Сину мій сердечний, чого ти проливаєш християнську кров?
Гетьман став виправдуватись:
Бог мені свідком і говорю правду, мов на сповіді, що не я тому винен, а ледачі пани, які своїм звірським поведениям довели народ до одчаю і до зриву.— Він став розказувати, скільки терпів народ від панів, ксьондзів та єзуїтів і від жидови. Це була справді сповідь, котру слухав старенький досвідний чоловік, і він Хмельницькому повірив.
Вірю тобі, мій сину, бо бачу, що правду говорише а ця правда така для мене болюча, начеб я сам був винуватцем.— І знову стиснув його за голову і поцілував в чоло. Гетьман обтер сльозу з очей і заспокоївся, запанував над собою, і тепер стояв перед послом повелитель України, суворий, рішучий, непохитний, твердий.
Тепер стали говорити про діло. Мокрський просив гетьмана, щоб показав своє милосердя над городом, не вимагав надто і не доводив городян до розпуки.
— Інакше, отче, не може бути,— каже гетьман,— хай львів'яни не надіються на поміч нізвідки — ні від Речі Посполитої, ні від Вишневецького. Цю байку про Вишневецького вигадав мій молодий канцелярист, котрого я послав у город, котрий перекрався туди переодягнений за бернардина. Хай кінчають діло, бо далі я свого війська не вдержу, і воно само, без мене, город здобуде, а здобувши, пограбить і зруйнує. А в першу чергу врозуміть вашмос-цей-одновірців, щоб перепинили знущання й гніт над православними, що у Львові, бо те, що вони витворюють, рве у мене терпець і не здержить мене видати наказ до загального наступу. Чого хотять вони від бідних людей? Бо я сам присягти можу, що вони жодних зносин зі мною не мають.
Мокрського попращав гетьман дуже сердечно. Заїхала зараз гетьманська карета й завезла послів аж під Галицькі ворота. Хмельницький обіцяв, як буде треба, прислати своїх послів у город.