А за той час збиралося польське духовенство правити за душу Мокрського панахиду. Це ж неможливо, щоб такий варвар, як Хмельницький, випустив із рук живим католицького каплана. Такі побоювання стали вже голосити ксьондзи з амвонів, підносячи заслуги слуги Божого, котрий для загального добра не вагував своє життя посвятити.
Та ось почулася від Галицької брами труба. Мокрський висів з карети живий. Його перепустили через ворота і повели на ратушу, де зібралася рада. Старець увійшов з ясніючим лицем.
— Панове були в блуді. Там справді стоїть Хмельницький, якого я пізнав, і він до мене признався. Та то лицар, не варвар, за якого всі тут уважали. Прийняв мене якнайчемніше. Не він винен тому, що сталося, а Ті, що дали до того причину своїм нелюдським і нехристиян-ським знущанням над бідним православним народом та їх батьківською вірою. Мені заливалося лице соромом, слухаючи того, що мусив признати за правду, яких звірств допускалися пани на спілку з жидами й наші католицькі богослужителі. Мусите викупитись, а то городові грозить загибель. А ще одного домагається Хмельницький, і це слушно, щоб уже раз припинилися знущання й безпідставні обвинувачення тутешніх православних, а то доведе до того, що їх одновірці з-за мурів перейдуть через голову "гетьмана, добудуть город, а тоді хіба православні уціліють. На кожний випадок ці знущання, безглузді, негідні християн, погіршать вашу справу.
Ще не покінчилася нарада над тим звітом старенького священика, як дали знати від воріт, що прибуло від Хмельницького посольство. Його зараз привели. То був духовник гетьмана, священик Федір Радкевич-, високоосвічена людина й красномовна. Райці, особливо ксьондзи, дивилися на шизматицького попа бісом, та він ні раз не збентежився.
— Передаю мостивим панам власноручний лист пана гетьмана як відповідь на посольство отця Мокрського. За годину маю вернути з відповіддю або без неї, і то під горлом. У пана гетьмана нема жартів.
Стали читати листа, а послом ніхто не турбувався, начеб це був звичайний собі посланець. Тоді вийшов з гурту отець Мокрський, підійшов до посла, взяв його ввічливо під руку й завів на своє місце та попрохав сідати. Аж тепер помітили свою неувагу, й соромно їм стало. А польське духовенство дивилося бісом і на шизматика, і на свого собрата, що шизматикові таку пошану показував.
Знову став Арцишевський доводити до опам'ятання, щоб не губити города. Духовенство на те не зважало й кинулось робити непримиримий настрій серед райців і публіки.
— Не може бути згоди з недовірками! — кричали фанатичні голови.
Аж ось приходить на залу Ціхановський і кладе на столі гарматну олов'яну кулю.
Ось якими словами зачинає промовляти до нас Хмельницький... Ця куля якраз упала на Галицькій вулиці. Може, аж те врозумить ваші запаморочені голови.
А то Чорнота, пробуючи, чи добре вицілені гармати, послав Львовові такого гостинця.
Це дуже збентежило райців. Піднявся зараз крик на опозицію. Вона хоче своїм безглуздим опором привести город до погибелі.
Та духовенство не далося переконати. Арцишевський промовляв знову, та тепер нашепти єзуїтів і бернардинів звернули увагу товпи проти Арцишевського. Він зрадник, злигався з Хмельницьким і боїться за свою шкуру. Це ж зрозуміло. Він не— католик і знає, що за ним святі з католицького неба не заступляться. Пішла агітація і поза ратушу. Сфанатизоване поспільство заворушилось. Почулися погрози в сторону Арцишевського, і хтозна, на чім було б скінчилось, тільки що побоювались війська, яке стояло твердо за своїм комендантом.
А на раді таки вирішили послати до Хмельницького послів для переговорів. Вибрано до того з ради: Андрія Вахлевича, з присяжних синдика Самійла Кушевича, з поспільства Андрія Чеховича" з вірмен Христофа Захно-вича, з русинів Павла Лавришкевича.
Вибрані не могли з того посольства скинутись, а дуже боялися за своє життя. Вони йдуть у левину печеру, й не минути їм смерті. Та дич, певно, їх помордує. Прощалися з ріднею, а дехто й завіщання зробив. Та ще благали отця Мокрського, щоб з ними поїхав. Він один уміє зачарувати того лютого Хмельницького, що людською кров'ю живе. За виїмком Лавришкевича й вірмена вважали його за висланника люципера.
Старенький священик заспокоював їх, а далі згодився їх супроводжати і справді пішов з ними.
Біля церкви святих Петра і Павла застали на квартирі лише полковника Остапа Гоголя. Гетьман перебував у Лісиничах, і тамтуди вислано послів. Переходили поміж козацькі та татарські позиції, ніхто їх не чіпав. Усюди бачили зразковий порядок і дисципліну.
Як їх привели перед гетьмана, райця Вахлевич зворушливими словами змалював невідрадне становище города й благав, щоб гетьман пощадив руський столичний город та не брав великого окупу.
Хіба ж ми тому винуваті, пане гетьмане, що шляхта примусила Україну до повстання? Пани й нас одурили й скривдили, бо забрали у нас все, що було в дорогоцінностях, буцім на військо й оборону Львова, а тепер ні війська, ні грошей і пани повиїздили.
От бачите, панове,— говорив зворушений гетьман,— що у вас і у нас причиною усього лиха — ненаситні пани-короленята. Ми з ними ведемо війну, а не з Польщею і не з королем. Коли мені Бог поможе приборкати тих короленят, а посадити на престолі сильного короля-само-держця, тоді усім нам буде добре жити. Я знаю дуже добре, що у вас у городі діється. Та дивно мені, що ви, розумні люди, даєтеся воловодити ксьондзам, котрі вас на злу дорогу напучують і проти ваших братів православних під'юджують. Кажу вам, що це мусить припинитись, бо я того не стерплю. Вони мене з амвонів самим чортом малюють, а коли б не я, то Львів давно був би в руїні, а ви всі згинули б під ножами. Хіба ж не знаєте, що передучора козаки здобули Високий замок? Хто їм наказав уступитися, як не я? А з того замку можна стріляти аж на ринок. Я можу одним кивком пальця город роздавити. Тепер я вас милую, дарую вам усім життя, та двісті тисяч дукатів мусите заплатити окупу. Таку суму можете легко стягнути від жидів-псяюхів. Вони теж причиною нещастя. Та не думайте, що я цю суму заберу для себе, або між моїх козаків розділю. Тим заплатимо ми лише наших союзників — татар за поміч.