Ось він уже на дні рову де з кожною хвилиною більше й більше набирається атакуючих. Звідси, з дна рову, стрімка стіна валу жахає своєю високістю, здається, йде вона, обледеніла, стрімка, угору до самих хмар.
Ще не встигли передихнути, як знову:
— Вперед, товариші!
Безбородов чи це хтось інший уже командує штурмовою хвилею, яку' привів сюди він? Кидаються дертись по крутизні на вал. Порізаними, липкими від крові руками Яресько хапається в темряві за мерзлу обледенілу землю, за якесь виступаюче каміння. Зривається, скочується назад, щоб одразу ж з іще більшою люттю кинутись на обледенілу стіну, здираючись по ній вище і вище. Вся стіна обліплена людом. То тут, то там спалахне короткий бій — атакуючі багнетами вибивають із гнізд валу противника. Поранені з передсмертним криком звалюються назад на дно рову, звідки назустріч їм піднімаються інші,— бійці різних рот, різних полків, всі перемішалися тут між собою. Хтось подає думку спробувати пробратись по дну рову праворуч. Десь же там вал цей кінчається і починається море, може, по морю вдасться вал обійти? Нашвидку підбирається група охочих і вже вирушає по дну рову туди, де мусить кінчатися вал і де він незабаром справді кінчається, але за ним починається інше — колючі дротяні загорожі, що тягнуться кудись далеко в темряву, в море. Бредуть. Море стає бійцям по пояс, а колючі дроти не кінчаються, вже крижана вода по груди, а в ній усе ще тягнуться в море колючі дроти. Не спиняючись, бредуть бійці, десь таки ж буде край цим укріпленням, треба їх обійти, щоб з моря, з тилу, кинутись на тих, що ведуть зараз вогонь з валу, стоячи біля численних його бійниць.
Усе вище забирається Яресько з атакуючими на вал. Чи буде коли-небудь край оцій обледенілій височизні? Де її вершина? Здається, до самих хмар сягає вона, але він вибереться й туди!
Ще з глибини степу йдуть і йдуть освітлені прожекторами хвилі атакуючих, ще все поле перед валом горить вогнем, кричить криками зависаючих на дротах, а десь згори, ніби з темряви самого неба, уже лунає, передаючись по фронту:
— Рота чотириста п'ятдесят п'ятого на валу!
— Рота чотириста п'ятдесят шостого на валу!
— Ударники на валу!
І так через увесь перешийок, крізь гуркіт битви аж до штабної мазанки командарма, що всю ніч світиться віконцями з розвітреної темряви над Сивашем.
Штабні працівники стоять довкола Фрунзе, доки він напружено слухає донесення звідти.
— Так... так... так,— промовляє він, вислухуючи 51-у, і втомлене обличчя його дедалі світлішає. Ось уже трубка падає йому з рук, він аж похитнувся, ніби падаючи з стільця, але за мить рвучко піднявся, помолоділий.
— Товариші, поздоровляю вас, голос його зривався від хвилювання,— передаси всім... полкам иа Литовський півострів... селянам на броди... товаришу Леніну передати: ворота Криму розчахнуто. Плани Антанти бито. На Перекопськім валу піднято червоний прапор!
XIII
Звістка про падіння Перекопу приголомшила весь світ. Неприступний білий Верден, який, сподівались, зможе триматись роками, упав протягом трьох діб.
Події після цього розвиватимуться з навальною швидкістю. В наступні дні 30-а Іркутська прорве чон-гарські укріплення, ворога буде збито з юшунських позицій, і в прорив ринуться героїчні полки Першої Кінної та інших з'єднань червоної кінноти, які поженуть здеморалізовані білі війська шляхами Криму до південних портів.
Чорна паніка охопить відступаючих, вони побіжать у безтямі, хаотично, втративши волю до опору, кидаючи зброю, зриваючи з себе погони. Буде віддано наказ топити в морі все — техніку, артилерію, обози, коней, і полетять з кримських урвищ у Чорне море нікому не потрібні тепер автомобілі, величезні обози разом з кіньми, грізна антантівська артилерія. Козаки в портах пристрілюватимуть своїх коней.
Так, зрештою, настане той день, коли капітан Дьяко-нов, опинившись на борту одного з численних, переповнених розгромленими військами кораблів, бачитиме, як уже похапцем прибирають трапи, ці останні містки, що єднали його з берегом рідної землі.
Повалений, агонізуючий Крим, краще б не бачити його! Розгублено офіцерський гонор по кримських дорогах, скинуто в море грізну артилерію, з розчавленими душами підбирають вас на борт похмурі кораблі. Бродять по всьому узбережжю змучені, багато днів не розсідлувані коні, тоскно іржать до тих, що, кинувши їх, знайшли собі останнє пристановище на суднах. Численні судна, незабаром вони відчалять і підуть холодним осіннім морем невідомо куди. Далеко не всіх могли вмістити кораблі. Сірі стовпища озлоблених, зневірених лицарів білої ідеї вирують по берегу, у збуреному відчаї посилають своєму вождеві прокляття. Дьяконов чує всі ці прокльони, адресовані тому, хто був його кумиром, і вже й сам не знаходить у своєму спустошеному серці нічого, крім тупоговідчаю, зневіри у всьому й прокляття. Крах. Потерпіли крах усі його пориви, його відданість, його беззавітне служіння тому, кому так вірив і хто його так жорстоко ошукав. Чи міг думати, що все так трагічно скінчиться, коли в бурхливому натовпі офіцерства, підхоплений хвилею білої істерії, зустрічав ось на цій же пристані нового, щойно прибулого з Туреччини обранця! Ось він, думалось, той, хто воскресить у військах білу ідею, очистить її від тої ганьби, від злочинів, якими вона заплямувала себе в руках Антона Денікіна. І що ж? Ким він виявився, цей їхній новий диктатор? Рубаючи голови денікін-ській камарильї, не помічав, як з-під ніг у нього ще буйніше росте уже своя, врангелівська, камарилья, цей смертоносний мікроб найманих приречених армій. Кричали за святую Русь, а виявились просто ландскнехтами, знеславленим військом, що з чужою зброєю в руках, з чужими радниками при штабах складали свої голови в боях за чуже... Скільки таких, як він, лежить зараз там на Перекопі, на Юшуні, де збиралися зимувати. Стримували до останнього, але яка сила могла стримати оті розвировані людські лави, що при світлі прожекторів неслися зі степу без числа, без ліку, в фанатичному своєму екстазі, мовби й справді охоплені отим містичним революційним ентузіазмом, що про нього зараз трубить Європа...