Один за одним відчалюють кораблі, виходять у відкрите море. Поступово віддаляються, тануть у холодній осінній імлі рідні, так безславно кинуті береги. Ніколи вже тобі не бачити їх. Для чого ж були роки, наповнені солдатчиною, окопами, кров'ю, за що згоряв ти серед спеки степових атак і гинув у ночах запеклих самовідданих штурмів? Щоб пилом розвіятись усім твоїм ілюзіям, щоб отак у безвість відповзали морем каравани твоїх приречених безпритульних кораблів? Що ж тепер? Цей холодний вітер осінній, куди він пожене твої кораблі, які гавані приймуть їх? Пустельні острови Егейського моря? Бельгійські шахти? Чи знов з гвинтівкою в іноземні легіони усмиряти непокірні племена десь серед африканських пустинь?
Чути, як хтось істерично ридає в гурті офіцерів. На нього не зважають. Усі проводжають очима рідні береги.
Прощай, прощай усе. З трюму передають, що застрелився якийсь юнкер, застрелився прапорщик з кубанців... Що ж, може, це вихід?
Присмерк спускається над морем. Зникли, розтанули береги. Не відходячи від борту, Дьяконов намацує в кишені револьвер. Рука сама підносить його до скроні...
Лунає ще один постріл.
ХШІ
Яресько з наступаючими військами дійшов лише до Сімферополя. Там довелося затриматись, роззброюючи махновців, а потім життя його й зовсім зробило крутий розворот: в числі кращих бійців-перекоп-ців Яреська було відібрано в Харків, у школу Червоних старшин.
Рано-вранці їде з хлопцями,, майбутніми курсантами, дорогою на Перекоп. На узбіччях дороги покинуті гармати, зарядні ящики з перерубаними посторонками, розбиті артилерією бронемашини... По полях вкриваються інеєм задубілі закривавлені трупи. На погонах у багатьох ще можна розібрати то "М", то "Д": марковці, дроздовці... В декого з рядових погони попришивані до шинелей дротом, щоб не зривали в паніці, коли червоні натиснуть...
Шляхом Перекопським без кінця рухаються червоні війська — ті сюди, ті туди. Кавалерія, обози, піші. В усіх, як і в Яреська, піднесений, радісний настрій. Зламано останню барикаду білого світу. Те, за що так довго билися, нарешті настало. Мир! Завойовано змогу мирно жити, не буде ще однієї воєнної зими. Як отоді на початку боїв, коли все небо співало жайворонками, і вони, таврійські повстанці, гуляли з Килигеєм по степах, викурюючи інтервентів, і була, здавалось, на світі тільки воля та весна,— так гарно було Яреськові на душі зараз. Наталка вже в Чаплинці, жде його. Він їде вчитися на командира. Тільки влаштується — і її в Харків забере. Яке просторе, велике життя відкривається попереду! Там, чуєш, пущено ще одну домну, там задимів трубами ще один завод... Незабаром ось і по селах щасливі матері зустрічатимуть бійців-пере-копців, що героями повернуться додому. Заживе народ! Терпко-радісне відчуття ранку життєвого, його безконечності обіймає, бадьорить Яреська.
На Перекопі, там, де дорога прорізує вал, червоно-армійська застава перевіряє проїжджих.
З підозрою вчепилися й до Яреська та його товаришів, під якими ледве плутають ноги ще забагнені сиваським болотом махновські коненята. Біля сідел у хлопців приторочені величезні папуші жовтого кримського тютюну — це, видно, найбільше насторожило бійців застави.
— Хто такі?
— А ви не бачите, хто? — Яресько торкнувсь рукою шолома з червоною зорею.
— А папуші?
— А що папуші? Далека дорога, то й запаслися. В Харків відбуваємо, в школу Червоних старшин.
Десь згори зненацька пролунав вимогливий голос:
— Хто старший?
Яресько задер голову і очам своїм не повірив: у довгій кавалерійській шинелі з малиновими петлицями на всі груди стояв на валу Дмитро Килигей. Ще більше почорнів, засмаг на вітрах, брови розкошлатились...
— Дмитре Ивановичу, не впізнали?
— О! — Кущуваті брови Килигея здригнулися в подиві.— Ану, мотай сюди!
Передавши коня товаришеві, Яресько за хвилину вже був на валу. Наче батько на сина, дивився Килигей на свого колишнього повстанця. Змінився, змужнів, лише по оцій усмішці, відкритій, сердечній, і впізнав.
— Яким побитом?
— Відібрали вчитися на краскома,— схвильований зустріччю, не міг приховати своєї радості Яресько.— А ви?
— А мене тут комендантом Перекопу поставили, махновців виловлювати.
— Ми з ними в Сімферополі теж клопоту набрались. Склади грабувати почали...
— Отож "борці за мрію". Безчинствують, мародерствують. У Саках комбрига Латиської зарізали. Ну, ми з ними ще поквитаємось...
Вони повільно йшли по вершині валу. З дзвоном розповзались під ногами кучугури вистріляних задимлених гільз. Пащі розвернутих бліндажів шкірились бетоном, оголеним металевим пруттям. Всюди в безладді валялись уламки зброї, порожні пляшки, консервні банки та трупи зарослих, покритих інеєм офіцерів у закривавлених англійських шинелях. Неподалік селяни присиваських сіл вже розбирали укріплення валу на паливо та на будівлі: такий мали дозвіл від командування.
— На совість потрудились інженери Антанти,— промовив Килигей, з силою відгинаючи вбік оголений сталевий прут, що заважав їм пройти.— Все своє вміння застосували, все в них було пристріляно та розміряно, в одному тільки промахнулись...
— В чому?
— Не врахували, на що здатен народ, коли він за права свої піднявсь.
Наблизившись до північного краю валу, Килигей кивнув кудись униз:
— Ба, які он індики!
Яресько теж глянув туди. Там на самому дні рову поміж купами колючого дроту під охороною черво-ноармійських багнетів юрмились затримані махновці. У червоних башликах, у чорних кавказьких бурках, вони й справді були схожі на індиків.
— Коли ви їх стільки?
— Та оце вранці вже. З годину тому.
Яреськові стало раптом якось не по собі. Відчув, що чийсь недобрий погляд обмацує його. Що таке? З дна рову, з гурту махновців на нього пильно, похмуро дивився Дерзкий.
— І цей тут?
— Та отож і його по-свійськи заарканив... Порозди-мало всіх від барахла, що вже й не підлетять. Через барахло не встигли й за своїм вожаком випорснути.
— А були такі, що й випорснули?
— Переді мною, кажуть, прослизнуло їх тут через перешийок чимало. Пристроїлись уночі до наших обозів і — доганяй їх тепер.