ЕПІЛОГ
Гауер Так АнтІоха з донькою спіткала
За хіть мерзенну справедлива кара;
А от Перікл, його жона й дочка,
Хоча їм доля випала тяжка,
В усіх знегодах чесними лишались,
Зате ж нарешті щастям увінчались.
А Гелікан, порадник і мудрець,-
То вірності та щирості взірець.
По Церімону кожен розпізнає,
В чім доброти та вченості ціна є.
Лихий Клеон з дружиною, коли
Чутки про їхній злочин скрізь пішли,
Підданців власних так ним розгнівили,
Що в їхньому ж палаці їх спалили.
Хто вбивство лиш замислить, не здійснить,-
Боги й того карають, хай не вмить.
Вам дякуємо, глядачі ласкаві,
Ми за увагу — і кінець виставі.
(Виходить)
Примітки
Час написання п'єси-1608 р. Рукопис "Перікла" був зареєстрований у 1608 р. видавцем Едвардом Блантом, але друком не з'явився. Опублікував п'єсу 1609 року Генрі Госсон in quarto. Оскільки ніяких вказівок на передачу рукопису Госсонові нема, можна гадати, що це було т. зв. "піратське" видання. На титульному аркуші п'єси було зазначено: "Недавно написана п'єса захоплює всіх і зветься "Перікл, цар Тірський". З повним викладом усієї історії, пригод і долі названого царя, а також з не менш дивовижними й незвичайними подіями (що стосуються) народження і життя його дочки Маріни. П'єсу багато й часто виконували слуги його величності в "Глобусі", в Бенксайді. Вілья-ма Шекспіра". Стан тексту Quarto 1609 p. явно незадовільний: рядки переплутані, чимало друкарських помилок, темних місць, віршовані фрагменти передані прозою і т. ін. Певно, видавець не мав авторського тексту, а використав запис суфлера чи погану копію авторського рукопису.
За життя драматурга "Перікл" ще двічі перевидавався: того ж самого 1609 року і в році 1611-му. 1619 р. видавці Джазгард і Павієр знову звертаються до тексту п'єси. Перевидається "Перікл" і 1630 та 1635 pp. Хемінг і Кон-дел, проте, п'єсу in folio 1623 p. не включили, не вважаючи її, можливо, цілком написаною Шекспіром. 1664 року в другому випуску третього видання Folio п'єсу "Перікл" опубліковано в зібранні творів разом з деякими іншими п'єсами, приписуваними Шекспіру.
Питання про авторство "Перікла" здавна викликало в критиці жваві дискусії. У XVIII-• на поч. XIX ст. ставлення до п'єси було підкреслено зневажливе. Критики вказували на схематичність характерів, відсутність єдиної драматичної дії, неправдоподібність фабули і т. ін. Авторство Шекспіра беззастережно заперечувалось. У XIX ст. йшлося вже про визнання співучасті драматурга у створенні п'єси. Як можливого співавтора називали Джорджа Уїлкіпса, чия повість "Сумні пригоди Перікла, царя Тірського" з підзаголовком "Справжня історія п'єси про Перікла, як вона була недавно представлена достойним і стародавнім поетом Джоном Гауером" побачила світ 1608 р.
Питання співвідношення повісті Уїлкінса й Шекспірового "Перікла" лишається дискусійним і в наш час. Існує кілька концепцій: 1) повість стала сюжетним джерелом п'єси; 2) Уїлкінс написав "Перікла", текст якого потім був відредагований Шекспіром; 3) Уїлкінс, використовуючи популярність п'єси, створив прозовий її варіант. Особливо поширені друга і третя версії. Так, багато шек-сшрознавців, звертаючи увагу на слабкість І і II дії п'єси, припускають, що Уїлкінс був автором першого її варіанта, переданого для виконання трупі "Глобуса". Шекспір переробив текст, не зачіпаючи початкових фрагментів. Існує її інше пояснення: оскільки текст п'єси "піратський", він складений двома особами, причому запис І і II дій менш вдалий. Нерідко стверджується і цілковите авторство Шекспіра. У кожному разі "Перікл", безперечно, несе на собі відбиток генія драматурга. П'єсу включено в канон, і вона входить до всіх повних зібрань творів Шекспіра.
Сюжетним першоджерелом "Перікла" є безіменна книга на латинській мові "Історія Аполлонія Тірського", найбільш ранній примірник якої датується IX століттям. Проте це не перша обробка легенди. Історія Аполлонія була використана раніше пізньогрецьким романом. У XII ст. середньовічний автор Готфрід Вітерб-ський включає цей сюжет до свого "Пантеону". Обробка історії про Аполлонія наводиться і в популярному середньовічному збірнику "Діяння римлян" (153 історії). Французькою версією легенди, вміщеною у збірнику, скористався Л. Ту-айн. Повість Туайна "Зразок сумних пригод, котрий містить найпрекраскішу, найприємнішу і найрозмаїтішу історію дивних випадків, що припали на долю царя Аполлонія" друкувалась неодноразово між 1567-1607 pp. Серед численних переробок сюжету — VII книга поеми Д. Гауера "Сповідь закоханого" (1390— 1393), яка разом із повістю Туайна стала безпосереднім сюжетним джерелом "Перікла" Шекспіра.
"Періклом" відкривається останній період творчості драматурга. П'єса в художньому відношенні слабша від багатьох попередніх творів Шекспіра. У пій нема глибоких соціально-філософських проблем, що знайшли своє втілення в конфліктах "великих трагедій". Втрачена легкість і гармонійність комедій. Проте було б помилкою розглядати п'єсу за зразок творчої невдачі драматурга. "Перікл" цікавий як перший крок до створення нового типу драми, його досвід буде використаний Шекспіром при написанні "Цимбеліиа", "Зимової казки", "Бурі".
На зламі XVI-XVII ст. дедалі відчутнішими стають зміни в самому характері англійського мистецтва. У надрах ренесансної культури починається період інтенсивного розвитку інших художніх тенденцій: барокко і класицизму. Шекспір не міг не відчути найновіших потреб літературного розвитку. Лишаючись однією з пайвидатніших постатей пізнього Відродження, драматург ускладнює свій ме-* тод, наближаючись до мистецтва XVII ст.
Зміна художньої орієнтації виразно проступає уже в "Періклі". Про це свідчить, наприклад, звернення драматурга до нового кола сюжетних джерел. Це — пізньогрецький роман в його подальших версіях, дошекспірівська п'єса кінця XVI ст., пізньосередпьовічна й ренесансна авантюрні новели. Усі вони належать до спільної літературної традиції. Зближують їх принципи сюжетобудови і характеристики дійових осіб: швидке чергування подій, постійна зміна місця дії, особлива роль випадку в розвитку інтриги, тяжіння до незвичайного, відмова від поглиблених психологічних мотивувань вчинків героїв і т. ін.