Тим часом ця дивна особистість знову пускається в слововиверження, але явно не бажає повідомляти ніяких більш точних відомостей.
— Панове, — каже він, — ми підійшли до Тридцять сьомий авеню. Зверніть увагу на дивну перспективу! У цьому кварталі також немає лавок, магазинів і вуличного руху, що свідчило б про торговельну діяльність. Тільки особняки та квартири, але у тутешніх жителів капітали дрібніші, ніж у мешканців дев’ятнадцятої авеню. Тутешні рантьє мають мільйонів десять-дванадцять...
— Зовсім жебраки, що й казати! — заявляє Пеншіна, і виразна гримаса кривить його рот.
— Е, пане альт, — заперечує на це Калістус Менбар, — завжди можна опинитися жебраком по відношенню до когось. Мільйонер в порівнянні з людиною, у якої тільки сто тисяч франків, — багач. Але він не багач у порівнянні з тим, у кого сто мільйонів!
Наші артисти вже неодноразово могли помітити, що з усіх слів, які вживає їх чичероне, "мільйон" злітає в нього з язика частіше за інших. Слово і справді зачаровує. Калістус Менбар вимовляє його, надуваючи щоки і з якимось металевим звучанням в голосі, ніби, вимовляючи його, він вже карбує монету. І якщо з рота його сиплються не дорогоцінні камені, як у казкового хрещеника фей, у якого падали з вуст перли і смарагди, так вже принаймні — золоті монети.
І Себастьєн Цорн, Пеншіна, Фрасколен, Івернес все бродять і бродять по незвичайному місту, географічне найменування якого їм ще невідомо. Тут вулиці жваві. Снують перехожі, всі добре одягнені, і лахміття бідняка не ображає нічиїх поглядів. Всюди трамваї, екіпажі, вантажні вози на електричній тязі. Деякі великі магістралі забезпечені саморушними тротуарами, які приводяться в дію обертанням замкнутого ланцюга і по яким можна ходити, як ходять в поїзді незалежно від їхнього руху.
Електричні екіпажі котяться по бруківці так само безшумно, як куля по сукну більярда. Що стосується екіпажів в справжньому сенсі слова, тобто запряжених кіньми, то вони трапляються тільки в дуже багатих кварталах.
— А ось і церква! — говорить Фрасколен.
І він вказує на будівлю досить важких пропорцій, без всякого архітектурного стилю, що розташувалася, немов величезний торт, посередині площі, покритої зеленими газонами.
— Це протестантський храм, — повідомляє Калістус Менбар, зупиняючись перед будівлею.
— А у вашому місті є й католицькі церкви ?.. — запитує Івернес.
— Так, пане. Втім, повинен звернути вашу увагу на ту обставину, що, хоча на земній кулі є близько двадцяти тисяч різних релігій, ми тут задовольняємося католицтвом і протестантством. У нас не так, як у Сполучених Штатах, з’єднаних в політичному сенсі, але роз’єднаних щодо релігії, бо в них стільки ж сект, скільки сімей, — методисти, англікани, пресвітеріанці, анабаптисти, уесліанці, і т. д. Тут же — тільки протестанти, вірні кальвіністської доктрини, або вже католики —папісти.
— А на якій мові у вас говорять?
— Однаково поширені і англійська і французька...
— З чим вас і вітаємо, — говорить Пеншіна.
— Місто, — продовжує Калістус Менбар, — розділене на дві більш-менш однакові частини. Зараз ми знаходимося...
— У західній, я вважаю... — зауважує Фрасколен, орієнтуючись на положення сонця.
— У західній... якщо завгодно...
— Як це... "якщо завгодно"? — дивується такій відповіді друга скрипка.
— Хіба положення частин світу в вашому місті змінюється за примхою будь —якого мешканця?
— І так... і ні... — каже Калістус Менбар. — Пізніше я вам це поясню... А поки повернемося до цієї частини міста... західній, якщо вам завгодно, в якій живуть виключно протестанти, вони навіть і тут залишаються людьми практичними, в той час як більш інтелектуальні, більш витончені католики займають іншу частину міста. Само собою зрозуміло, що храм цей — протестантський.
— Так, схоже на те, — каже Івернес. — У храмі такої важкої архітектури молитва не піднімається до неба, а розпластується по землі.
— Добре сказано! — вигукує Пеншіна. — Містер Менбар, адже в такому механізованому місті можна прослухати проповідь і месу по телефону?
— Так, звичайно.
— І сповідатися?
— Абсолютно так само, як можна вступити в шлюб по телеавтографу. Погодьтеся, що це практично...
— Неймовірно практично, містер Менбар, — відповідає Пеншіна, — неймовірно.
4. КОНЦЕРТНИЙ КВАРТЕТ ЗАСМУЧЕНИЙ
Після такої тривалої прогулянки до одинадцяти годин людині дозволяється зголодніти. І наші артисти готові широко використовувати цей дозвіл. Їхні шлунки утворюють прекрасний ансамбль, і всі четверо налаштовані на один лад: у що б то не стало треба поснідати. З цим згоден і Калістус Менбар, не менш своїх гостей схильний до необхідності щодня приймати їжу. Чи не повернутися в "Ексцельсіор-Готель"? Мабуть, доведеться, бо ресторанів, мабуть, не так вже й багато в цьому місті, де всі, ймовірно, звикли сидіти по хатах і куди, мабуть, рідко заглядають туристи з Старого і Нового Світу.
За кілька хвилин трамвай доставляє зголоднілих віртуозів та їх чичероне в готель, і там вони підсаджуються до заставленого стравами столу. Разючий контраст із звичайною американською трапезою, де велика кількість страв не спокутує їх невисокої якості. Тут яловичина і баранина чудові, птах — ніжний й ароматний, риба — спокусливо свіжа. Крім того, замість звичайної в американських ресторанах води з льодом — на столі пиво різних сортів і вина, які ще десять років тому перебродили під сонцем Франції на пагорбах Медока і Бургундії.
Пеншіна і Фрасколен віддають належне цьому сніданку щонайменше з таким же запалом, як Себастьєн Цорн і Івернес... Само собою зрозуміло, Калістус Менбар наполіг на тому, що він пригощає, і з їхнього боку було б неввічливо заперечувати.
Цей янкі, чиє красномовство невичерпне, проявляє чарівну люб’язність. Він говорить про все, що відноситься до міста, за винятком саме того, що його співтрапезники найбільше хотіли б знати, — то є, що ж це врешті-решт за не залежне ні від кого місто, назву якого він зволікає їм повідомити? Нехай вони потерплять, він все скаже, як тільки закінчиться огляд. Чи не чи має намір він напоїти членів квартету, щоб вони запізнилися на потяг в Сан-Дієго?.. Думати так немає підстав: адже, щільно поївши, завжди захочеш добре випити.