Ліворуч гірської дороги, котрою він йшов, зіяла поросла лісом пропасть, праворуч тяглася скалиста лісова гора, стрімка та висока, мов стіна. Кількасот кроків наперед нього лежав на самому краю пропасті великий камінь, що дикої весняної ночі урвався був зі скалистої лісової гори та й лежав собі — немов місце відпочинку для мандрівників.
Там він сів собі на хвильку закурити люльку. Недовго сидів. Із пропасті, саме коло того каменя, підіймалася вгору дівчина. Вхопилася кріпкою рукою за папороть, що росла коло каменя, підвелася та й станула. Не була з хлопського стану, се він покмітив зараз, її голова була завита червоною хусткою, кінці ззаду зав’язані, а лице й шия були розкриті. Лице біле, як перлова матиця… і гарне… а очі великі й блискучі, та безконечно сумні!.
Мовчки видивилися вони на себе хвилинку…
— Дай тобі, Боже, здоров’я, пані! — сказав нарешті несміливо й випрямився.
— Дай і тобі, Боже! — відповіла трохи втомленим голосом і кивнула на нього, як знакома… Потім стягла з голови шовкову хустку, втерла собі нею легко зіпріле чоло, обійшла його поволі й підіймалася далі по стрімкій гірській дорозі.
Він пішов за нею.
Була високого, гибкого росту й на ходу колихалася злегка у клубах. Червоняво-русяві грубі коси, на кінцях розплетені, спадали їй із плечей.
"Боже, червоне волосся, — подумав він. — Як відьма… такого нема ні в однісінької дівчини в нашім селі… вони всі чорні. Як-то вони десь тужать за мною!. Таж то вже місяць як пішов із села, і сюди вгору не виходить ні одна!"
Він засміявся свавільно. Та, що йшла наперед нього, оглянулася перелякана.
— Куди ти йдеш? — запитався і зрівнявся з нею.
— У ліс.
Зиркнула на нього збоку, отворила губи, аби ще щось сказати, та замовкла, й ледве замітний усміх осяяв її сумне лице. Він оглядав її хвильку полохо, а по тому знову став по-свому дивитись навперед себе, напівсумно а напівзадумчиво, та й запитався:
— Ти з долини, з міста?
— Аякже.
— Там багато красних домів, але й багато людей. Місто велике. У нас, у селі, лиш панотець сидить у великім домі; нам їх не потрібно.
— Чому би не мешкати й вам у великих домах? — спитала.
— Чого? Або ми пани? Тоті, там, у долині, пани!
— Оце місто в долині дуже мале, — запримітила вона, повчаючи, — є сто раз іще більші міста.
Він засвистав із дива, захитав оглядно головою.
— Пані!
— Не кажи мені "пані"; я не віддана.
— У тебе нема пана?
Вона похитала головою, тимчасом як її великі очі дивилися поважно на його губи.
— Таж можеш узяти собі пана з міста, їх там, як трутнів. Візьми собі урядника!
Вона знов похитала головою, тимчасом як замітний усміх промайнув по її устах.
— Ні? Певне, як ти його не послухаєш або скажеш таке, чого він не любить, то він і тебе може замкнути на сорок вісім годин. Вони се добре розуміють, оті пани! Я власне йду від них.
І, не чекаючи на відповідь, він обуреним тоном оповів їй свою пригоду.
Вона весь час дивилась на нього уважно. Коли перестав оповідати й через хвильку ще й закляв "панів" у долині, вона потиху засміялася.
— Чого ти смієшся? Тут цілком не до сміху!
— Треба тобі розуміти справу, чоловіче, — сказала поважно.
— Або я вдурів, чи наївся їдовитих грибів? Борше там-тоті в долині! — відповів.
— Ані тоті в долині, ані тоті вверху. Але ти їх не порозумів. Твої гадки — серце, їх гадки — голова. Вони думають по закону й докажуть тобі на волосок, що ти не мав права рубати тої смереки, хоч ліс такий великий. У тебе воно, бачиш, інакше. Все треба радитися голови.
Він сплюнув далеко крізь зуби.
— Чорт би їх ухопив! Вони всі крутарі, всі тоті голодні сурлутовці! Таж Бог сотворив ліс для всіх людей; се вони не можуть заперечити та й не переконають мене, най собі будуть і сто раз панами і вміють писати й читати. Що мене найшло нещастя, що мене ймили, га, сьому винна тільки нещаслива година, коли я втяв смереку!
— Нема ніяких щасливих чи нещасливих годин, — сказала.
— Ого! — заперечив.
— Вір мені. Якби-сь був учився, не говорив би-сь такої дурниці!
Його очі блиснули.
— Ти гадаєш, що як уміти читати й писати, то вже вхопилося Бога за ноги? Є ще й святі… Я не кажу нічо, тоті люди, що вчаться, розумні, то правда; але вони й злі!
— Іноді воно так, але не гадай собі, що темнота робить ліпшими.
— Що я знаю? — сказав. — Яким кого Бог сотворив, такий він є, яка в кого доля, так і живеться, а як вийде чоловікові час, то вмирає. Най я буду розумний, як хочу, а як Бог схоче, то таки мушу вмерти!
— Певне; на те нема ради.
— А видиш? Коли ж вони, розумні, такі добрі, то чому ж ти не береш собі якого за пана? Поглянув на неї злорадно.
— Се що інше. Се щось таке, чого я можу хотіти або не хотіти. Мені не подобається цілком ні один. Я велика багачка! Я всіх маю в руках.
— Саме так, як я дівчата в селі, — виговорив гордо й більше мовби сам до себе. — І я багач: наші люди кажуть "найбільший багач". Усі дівчата гинуть за мною.
Вона засміялася.
Він гнівно наморщив чоло.
— Чого ти все смієшся?
— Я не сміюся з тебе. Він заспокоївся.
— Се правда, — сказав, — як християнин багатий, то можна з усіх сміятися. Та й я сміюся з усіх. Мені ніхто не в голові.
— А з мене ти б также сміявся? — запитала свавільно і немов під впливом якого внутрішнього підшепту, та й вдивилася в його лице.
— З тебе?
Він поглянув на неї майже переляканий; потім усміхнувся, злегка червоніючи.
— Е! Воно так не йде, — сказав.
— Чому ні?
— Не знаю… але ти така… така…
— Яка я? — запитала поважно.
— Така… я не знаю… така, як образ Матері Божої в нашій церкві…
Вона знов засміялася; не дуже сердечно, а все-таки; потім обоє заніміли…
Мовчки йшли якийсь час далі.
Вій був гарний і кріпко збудований, І вона любувалася ним сьогодні, як і давніше.
Раз їй було спало на думку, як би воно було, якби він любив дівчину, й за тим їй — сама не знала, чому — нагадалося речення: "Бути обнятою сильною рукою…"
В неї багато значила фізична сила і тілесна красота, і хоч вона рідко коли "любила", то все ж таки були їй милі, гарні, кріпкі люди. Коли чулася втомленою, находило на неї масто тужне бажання, потреба — відпочити на чиїй-небудь груді. Але той хтось мусив би бути сильний і сміливий. Передусім — сміливий.