Стала йти помаліше.
Вони йшли були довго і швидко. По глибокім віддиху й легких рум’янцях на її лиці поміркував, що вона втомлена.
— Ти втомилася, — сказав, — не можеш іти зо мною в парі. Я йшов заборзо.
— Правда, — відповіла втомлена. Він раптом почав іти зовсім помалу.
— Ти так красно говориш по-нашому, — почав оп’ять.
— Я те саме, що ти, і я також русинка. Чекай трохи; я втомлена. Як іду заборзо, то серце в мене б’ється засильно, й поперед очі миготять тисячі іскор.
Притиснула обидві руки до висків.
Він став перед нею. Хвильку дивились одне на одного; бачилось, немовби в очах обох заблисло раптом полум’я і злучилося в вогонь.
Обоє спустили очі.
Вона оглянулася полохо: чи се та сама сторона, котру вона так добре знала?
Авжеж. Та сама темно-зелена пропасть, та сама скалиста гора онде праворуч, поросла рівними, як свічки, смереками, а посеред них ніжні білі берези; з моху виростали буйні папороті й сям-там стрункі дзвінки… Тихо, одностайно шумів ліс.
Тінистий холод обхопив її тіло. Якийсь птах закричав поблизу; вона здригнулася тривожно.
— Ти боїшся? — запитав змішано.
— Тільки сьогодні. Зрештою ніколи.
— То ти тут щоднини? А чого ж ти сьогодні боїшся?
— Не знаю… Чуюся менше на самоті, коли я в лісі сама-одна.
— Чому воно так?
— Не знаю… не знаю… по правді…
— Що ти тут робиш?
— Нічого. Я приходжу сюди лиш так. Правда, іноді малюю смереки… Звичайно прислухаюся, як шумить ліс. Він шумить, як море, лише далеко слабше. Ти не знаєш, як море шумить… Я й сама того не чула, та знаю, як воно шумить… а, чуй?
Обоє слухали, здержуючи віддих. Чутно билося в обох серце.
Вона знов оглянулася тривожно… ще ніколи не здавалось їй так дико й самітно; буйна зелень лісу, бачилося, задушить її.
— Не бійся… таж я тут у лісі… Не оглядайся назад себе… то недобре…— сказав чудно здивованим тоном.
Мовчки й майже скоро йшли вгору стрімкою дорогою.
Навколо її уст лежала риса завзятої рішучості, повіки були спущені, їх довгі темні вії чудово відбивали від білих як сніг лиць.
— Незабаром зайде сонце за гори, — перервав він зворушено тишину і швидким рухом прогорнув із чола волосся набік. Йому стало гаряче.
— Як я йшла сюди в ліс била третя. Йдемо добрих дві години, і в місті може бути п’ята.
Кажучи се майже дрожачими губами, витягла зі свого шовкового пояса малий годинник, стала й дуже уважно дивилася на нього.
— А! В тебе дзиґарок? Золотий. Покажи-ко мені! Притулився до неї близенько. Обоє дивилися з натугою на малу золоту річ.
— Се ходить, як би мало душу, — сказав. — Які то розумні люди на світі, що можуть таке зробити… Боже, Боже… Ти, певно, багачка, коли в тебе такий дзиґарок. Варе твій дєдьо великий пан? Хто ти?
Вона знову усміхнулася.
— Ти не знаєш, хто я?
— Ні.
— Але ж ти мене видів… нагадай собі!
— Я тебе ніколи не видів!
— Нагадай собі.
— Але ж кажу тобі!
— По… як ти привів свого гарного коня на подвір’я до адвоката… й силував його, аби стояв тихо… то я вийшла… Пригадуєш собі?
Він подумав хвильку.
— Не знаю…— сказав протяжне й зачудовано. — Але я тебе не видів… хтось був вийшов… се знаю… але то був хтось у чорній сукні… твого лиця не нагадую собі.
Вона відвернула від нього очі й усміхнулася.
— Коли не знаєш, хто я, то й се байдуже; я тебе виділа часто, дуже часто!
— Ти знов смієшся з мене!
— Ні.
— То хто ж ти?
— Що се тебе обходить? А втім, — додала раптом з меланхолійним усміхом, — я така, що не має щастя… знаєш… у деяких речах.
— Багачка й не мас щастя? — сказав недовірливо й засміявся. — Дивися, може, його відвернув хто від тебе, воно буває… Але ти молода…— сказав далі і приступився до неї ще ближче і при тому не хотячи доторкнувся крисами свого капелюха до її волосся на чолі.
Вона поглянула на нього, і в тій хвилі гаряче полум’я облило її лице.
— Правда… я молода… А скільки ж років тобі?
— До Дмитра буде двадцять, і шість. Я… Нагло він остановився і ввесь запалів. Блискучими очима вони задивилися одне на одного.
— Ти! — промовив нараз дрижачим голосом.
— Що таке? — відповіла ледве чутно; вона була спустила очі.
— Ти красна, — сказав зміненим, беззвучним тоном.
Легка дрож пройняла її постать.
Вона знов підвела очі. Його лице побіліло, мов із нього сплила остання краплина крові, і на ньому значно було сліди найглибшого зворушення. З очей, бачилося, сипали іскри.
Силуваний усміх показався на її устах і завмер. Вона не могла видержати його погляду, її нагло обхопило досі зовсім чуже їй чувство… і сльози показалися в очах. Вона відступилася від нього далеко, на самий край пропасті, і сказала швидко:
— Ходім далі!
І вони йшли далі в ліс, де ставало все тихіше та тихіше; хіба що крізь ту тишину продирався голос джурчачого потоку. Швидко йшла вона краєм пропасті, нагинаючись легко попід смерекове галуззя, що звисали понад дорогою, коли він зворушений, питав:
— Отже, тобі подобається тут, у лісі?
— Подобається.
— Чому? Тут же нічого не видно.
— Якраз тому, що не виджу того, що звичайно виджу.
— Коли так, то ходи за мною на мій верх; там тобі ще більше сподобається. Туди не заходить ні одна людська душа, лиш іноді у свята мій неньо. Там я сиджу з мамою вже далі два місяці, і нас не відвідала майже ні одна людська душа. Хочеш?
— Ти одинак у родичів? — запитала, не вважаючи на його слова.
— Аякже, та чи підеш?
— Се ж не може бути!
— А чому ні?
— Тому, що бути не може.
— Тому, що не хочеш? Вона мовчала.
— Тому, що не хочеш! Чуєш?
— Ах, що тобі забагається!
Насилу всміхнулася, а коли тим часом її очі майже несамовито світили зі зворушення.
— Глянь, — промовила, — як тут густо росте дерево, воздух майже вогкий; далі й неба не видко… о Боже!
— Ти таки боїшся!
Похитала головою й поглянула на нього очима, повними чудного блиску, їй усе ще не хотілось вертатися, хоч не знала чому. Далеко також було їй до того, щоб хотіла лишитися з ним… Нагло почула вона, що її воля справді не є вільна… Яка вона дурна була ще перед двома годинами!
— Не йди так близько понад берег, упадеш! Вона не відповідала.
— Чуєш? Ах, ти боїшся мене! Я тобі нічого не зроблю. Твого дзиґарка мені не потрібно. Ходи ж бо ближче; осьде на грудях мій ланцюг із хрестиками більше варт, як твій дзигарок. Ходи, я тобі його подарую!. І ще більше міг би тобі подарувати… Навіть мого чорного коня з вирізаним сідлом… Лиш ходи!