Зрештою, порозходилися голоси — і Македонів голос, і Лу-кіїн голос.
А Марко Субота все ще сидів у кущах, вбираючи голову в плечі. Краще б він і справді не чув і не бачив. Усякі поголоски доводилося чути про Македона та його брата Романа, з часом поголосок усе меншало та меншало. Після окупації Романа Хруща призвано до армії, його вбило десь у Польщі, прийшло й повідомлення, що загинув смертю хоробрих, а на гранітній стелі їхнього заливанщинецького меморіального комплексу поміж інших імен загиблих на фронтах односельців значиться і його ім’я — Роман Тодосійович Хрущ. І ніхто не сумнівався, що загинув, бо таки загинув, а поголоски й залишилися поголосками, бо не знайшлося свідків, аби щось там засвідчили проти нього. І проти Македона також ніхто не засвідчив. Після окупації забрано до армії, воював, має пора-' нення та нагороди і хоч, може, Берлін не штурмував, але війну пройшов до кінця. Міг і Македон накласти головою на фронті, і його ім’я могло б значитися поміж інших імен на гранітній стелі їхнього заливанщинецького меморіального комплексу. Але пощастило. Пощастило поміж небагатьох інших односельців, котрі повернулися з війни.
Аж ось які вони, брати Хрущі!
Аж ось який він, сусід Македон!
Ноги в Марка Суботи затекли так, що ледве звівся в бузині, сторожко роззираючись на всі боки. Може, хтось його запримітив тут, у кущах? Господи, зараз нічого не хоче, тільки б йому благополучно дістатися до хати через город.
Вигулькнув із бузини — й подався по густій картоплі.
А як насмілився повести оком на сусідове обійстя — умить занедужав душею! Македон стояв біля шопи з залізним багром у руках. А що не в змозі був трощити шопу, то тримався за багор: здавалося, відпустить — і впаде.
Так берігся халепи, а вскочив.
—і Ма-а-арку! — долинуло.
Спершу хотів удати, що не почув, але слухняна шия сама повернула голову до Македона.
— А підійди-но ближче...
Мусив через межу йти на чуже обійстя.
— Чого це ти з червами носишся в таку спеку? Бач, вони в тебе з бляшанки падають на землю... На риболовлю зібрався? А теперки є риболовля?
Розмовляв сам із собою, бо Марко Субота мовчав, наче заціпило йому, ох і боячись колючих, мережаних кривавими прожилками Македонових очей. Насмілився глянути на жилаві руки, які держали багор,— і раптом ці руки йому видалися червоними, аж наче з них капало, і вдарили в свідомість Лу-кіїні слова, як то він писав ручкою відрубаною Грицьковою, по стіні писав дитячою кров’ю.
— Шопу надумав поваляти, поки сама не завалилася, а тут серце схопило, що й ногою не годен ступити... А ти чого якийсь зелений? Сам на себе не схожий.
— Тут позеленієш,— спромігся той на слово.
— То поможи мені до хати дійти.
.— А як помогти?
— Як люди помагають одне одному? Так і ми... Ох, серце... Ну, підставляй плече!
Він відпустив багор, який глухо впав на землю, й поклав руку на плече сусідові, далі поклав і другу руку. Марко Субота похитнувся.
— Ну, чого ти хилишся? Веди.
—• Хилюся, бо ти важкий та здоровий, спробуй не похилися.
— Де те здоров’я, самі немочі.
Македон справді важко дихав, і з ніздрів також рвалися посвисти. Заточившись, він обвис на спині в Марка Суботи, й той нараз відчув обривисту, мертву вагу вгодованого дебелого тіла.
— Та не души ти,— прошипів.
Чужі руки, які лежали в нього на плечах, відсвічували йому кривавим сяйвом, це були руки ката і вбивці. Маркові Суботі здавалося, що ці руки ось-ось обценьками зійдуться в нього на горлі, й тоді йому вже достеменно не порятуватись, а впасти бездиханним на чужому обійсті. Здавалося б, він повинен був негайно скинути з себе ці руки вбивці й ката, аби самому порятуватися від смерті, але Марко Субота, зціпивши зуби, сопучи, волік на собі важкий, обривистий лантух ворожого, ненависного тіла.
— Ну, от,— зітхаючи, бубонів Македон Хрущ.— По-християнському... по-добросусідсіькому... Сьогодні ти мені поміг, а завтра я тобі допоможу.
Марко втягнув сусіда в сіни, з сіней — до хати.
' — Клади на ліжко.
Македон розлігся в ліжку на подушку, віддихувався, водячи набряклими, вибалушеними очима по стелі.
— Подай води,—>наказав.
Ненавидячи його всім єством, подав кухоль води, а що сусід сам не міг узяти кухоль у руки й пити, Марко Субота крапля по краплі цідив йому воду в рот, у якому хижо ворушився малиново-червоний язик.
— Як подумаю,— відкинувшись на подушку, мовив Македон,.— то ми з тобою завжди й жили душа в душу, правда?
Стоячи біля ліжка, Марко Субота важко, затято мовчав.
— Чого ти язика проковтнув?
Марко Субота лиш ніздрі кирпатого носа роздимав.
—1 Та що з тобою? — захрипів неслухняним голосом сусід, повертаючись обличчям на подушці.— Чи я неправду сказав? Чи скривдив тебе чимось? Правда ж, душа в душу...
И злякавшись його похмурого голосу, який линув наче з погреба, відказав нарешті:
— Авжеж, душа в душу.
— То й добре,— злагіднів Македон.— Іди.
В Марка Суботи споночіла сила в ногах, і він стояв хлю-щем-мрякою.
— Ну, чого вріс у підлогу? Йди, сам перепочину. Ще не думаю богу душу віддавати.
И не посмівши ослухатися, Марко Субота почовгав із сусідової хати, сутулячись плечима, горблячись спиною... Господи, й де поділася ота бляшанка з накопаними для риболовлі черв’яками, адже весь час була в його руці, де ж поділася?.. Вже вийшовши за поріг, уже йдучи обійстям, шукав очима бляшанку, наче найбільшу свою втрату, але знайти не міг, мовби її нечиста сила злизала.
— Заспокойся, Степане Андрійовичу, головне для тебе — це спокій.
—> Авжеж, Наталю, спокій — насамперед, але де ж ти його візьмеш, коли нема.
— Навіюй собі гарні спогади. Молодість із плином часу завжди здається назавжди втраченою святинею, отож навіюй собі спогади з молодості.
— І спогади навіюю...
Степан Андрійович лежав на ліжку, яке стояло біля широкого вікна. За шибками в дворі росли тополі та липи, в голубому небі плавилося гаряче літнє сонце. Ховаючись від спеки в затінку, на лавках під кущами бузку сиділи хворі в бахматих синіх халатах. По асфальтових доріжках там і сям походжали голуби.
За цих кілька днів, що опинився в лікарні, чоловік помітно схуд і змарнів. На масивному щелепастому обличчі різко проступили вилиці, щоки позападали, горбатий ніс іще дужче погорбатів, під розсипчастим чорним волоссям вуха — й ті немов побільшали, хоч Наталя Семенівна добре знала, що вуха не могли вирости. Сірі очі не те що поглибшали, а зацвіли причаеним стражданням, подраглистішали.