— Знаєш, ніхто не вірить, що ти в лікарні опинився всерйоз.
— Не вірять?
— Лукаво посміюються.
— Чому лукаво посміюються?
— Мовляв, у голів колгоспу так заведено. Й не тільки у голів колгоспу, а в усіх великих начальників. Коли над їхньою головою збирається гроза — вони імітують інфаркт і лягають у лікарню. А тим часом залагоджують свої справи. Чи перечікують. А коли для діла мало одного інфаркту, вони імітують другий, третій... Ну, ти ж бо знаєш цей прийом... А тому дехто питає: "Які неприємності в Степана Андрійови-
ча по роботі?" І вже потім — цікавляться твоїм здоров’ям.
Кволий усміх спалахнув на його вустах.
— Із серцем у мене куди вже серйозніше.
— Я й досі не можу повірити, й ніхто не може повірити! Ніколи нічим не хворів, навіть не кашляв...
— Поволі набралося всього — от і криза. Живемо в епоху інфарктів. Такий колгосп, як наш — хіба легко? То тільки здається, що благополучний колгосп, здається тому, хто не знає діла, а насправді? Ех!..
Прислухався до горобців, які щебетали за вікном у тополях та липах, і запитав:
— Мати як там? Лукія...
— Лукія? Говорить!
— Ну, ти ж бач... Буваєш у неї?
— Після того більше не була, все в тебе і в тебе.
— Стражденна мати Лукія... Невже до неї повернулася мова? Аж не віриться: усе життя мовчала. Скільки пам’ятаю, завжди мовчала, мовчала... Так хочеться з нею наговоритися!
Вмовк, наче йому забракло повітря. Наталя Семенівна хотіла відчинити вікно, але згадала про літню спеку — й не звелася зі стільця.
— Лікарі заспокоюють мене, й ти заспокоюєш, але передчуття є передчуття.
— Яке передчуття? І ти віриш у передчуття? — скрикнула.
, Наталя Семенівна не впізнавала чоловіка. Начебто в лікарняній білій постелі лежав не хтось інший, а її таки чоловік, знаний багато років,— і водночас у млявій дебелій постаті, в повільних рухах, у безнадійному виразі обличчя появилося щось чуже, чого раніше ніколи не помічала за ним.
У нападі раптового розпачу взяла його важку руку, що лежала на ковдрі, міцно стиснула, вкладаючи почуття у той потиск. Степан Андрійович повільно, але наполегливо звільнив свою руку, поклав на грудях.
— Може, хай мати Лукія навідає тебе в лікарні? — запитала.
— Ні, ні! — відповів похапливо, аж вона здивувалася.
— Чому? Поговорите — й тобі полегшає.
— Не хочу, щоб мати бачила мене в лікарні.
Наталя Семенівна погамувала своє здивування, не стала сперечатися.
Відхиливши двері, заглянула чемна усміхнена медсестра:
— Пора... пора!
Коли медсестра тихо причинила двері, Степан Андрійович незграбним рухом правої руки дістав із-під подушки запечатаний конверт без будь-якої адреси.
— Ось...
—■ Що це? — розгубилася.
— Лист.
— Кому лист?
— Ну, тобі.
Наталя Семенівна взяла конверт із листом, відчуваючи, як усю її раптово поймає хвиля зневоленого розслаблення, як застукотіло в скронях тупо й глухо.
— А читати... можна?
— Авжеж, можна.
— Коли?
Завжди володіла своїм голосом, а на цьому слові її голос зрадливо затремтів. Степан Андрійович вагався з відповіддю, ворушачи пальцями на грудях. І дивився у вікно на верхи тополь, що тонули в небесній блакиті.
— Приїдеш додому — і прочитаєш... Але вже тоді... Тоді...
— Коли? — вдруге безглуздо зірвалося з її язика.
— Там удома, вдома... як приїдеш,— уже, дратувався Степан Андрійович.— Ну, тоді вже, тоді...
їй так і хотілося запитати... Хотілося запитати: а чи не можна ось зараз тут, у лікарняній палаті, поговорити про те, про що йдеться в його листі. Але змовчала. Як він сказав: ну, тоді вже, тоді... Коли?.. Ні, не стерпить... Несподівано закортіло якомога швидше податися геть із лікарні, аби розпечатати конверт, аби прочитати лист, який таїв якусь таємницю, вона боялася цієї таємниці, і єдиний поки що порятунок від таємниці — знати її, знати, знати!.. А коли — тоді вже, тоді?..
— Бабусю! Бабусю! Бабусенціє!
Двохметрового росту внук Вадим обійняв бабу Лукію, поцілував її в одну щоку, поцілував її в другу щоку.
— А я вам привіз своїх наречених показати!
— Яких наречених? — не зрозуміла.
Баба Лукія з коромислом ішла по воду, внук перехопив її перед ворітьми, зупинивши салатову машину так, аж зве-рескнули гальма.
— Натуральних наречених!
— Жанку? — згадала дівку, з якою Вадим навідувався минулого разу.
— Та яку там Жанку! — скривився.— Жанка не пройшла за конкурсом, і її списано.
— Куди списано?
— В утиль-сировину,— пояснив. І відчинивши задні дверцята машини, скомандував: — Парад-аллє!
Першою випурхнула з машини чи то дівчина, чи то хлопець. Придивившись, Лукія втямила, що це таки дівчина, тільки дуже коротко стрижена. В штанах і в сорочці з великими накладними кишенями, з блакитними пластмасовими кліпсами у вухах.
— Віка,— відрекомендував онук.— Наступна!..
Наступна спершу, висунула з машини хмару пухнастого
волосся, схожого на збиту піну бочкового пива, а вже з-під піни бочкового пива глянули невинні, лагідні очі ангорського кролика.
— Ядвіга!.. Наступна!..
Наступна була чорна, як горобина ніч: і волосся, і очі, і тіло. Бог її не скривдив, у неї ніщо й нікуди не вміщалося — ні в спідницю, ні в блузку.
— Оксана!
Баба Лукія дивилася на машину так, наче сподівалася на появу наступної.
— Ще чекаєте? — засміявся Вадим.— Якщо для вас цих мало, якщо для вас сьогодні малий вибір, то інших я привезу наступного разу. А ці дівчата хіба вам не догода? Всі як на підбір.
Увіходячи в роль, запалюючись, подобаючись сам собі і дівчатам, Вадим натхненно виступав перед ними:
— Тепер як женяться-розписуються? Сьогодні зустрілися, завтра одружилися, а післязавтра вже й розійшлися. А за цих три дні народилося дитя, і в цього дитяти немає ні батька, ні матері, так? А хто? А віддають на догляд та на виховання у село бабі. То хто найважливіша фігура в теперішній молодій сім’ї? А сільська баба, яка доглядає внука чи правнука. Значить, ви, бабо Лукіє. Значить, до вас і привіз, щоб ви вибирали.
— А ти? — буркнула баба Лукія.— А ти чом не вибираєш?
— Нащо мені вибирати, коли ви найголовніша фігура? Ну, хто вам найбільше до смаку? — Він тицьнув на дівчат пальцями.— Віка? Ядвіга? Оксана?
— Кажіть, бабуню, що я,— оксамитовим голосом сказала Оксана.