І знов треба було задобрити хижого переможця, і знов молодим тілом слов'янки. Ще не захололо тіло князя Лазаря, а вже приведено до Баязида його п'ятнадцятилітню доньку Оліверу, і коли двадцятивосьмилітній Баязид побачив її красу, то спалахнула в ньому така жага, що звелів ставити дівчину у джамії в Аладжахісарі перед кадієм і муллою, які б засвідчили його шлюб з князівською донькою. Перед тим, окрім безлічі гаремниць, мав уже дві жони-кадуни: Давлет-хатун, доньку турецького бея, і грецьку принцесу. Але то були жони не для кохання, забув про них, щойно глянула на нього своїми великими очима Олівера, щойно побачив її золотисті коси, і навіки заплутався в них своїм поглядом і всіма своїми помислами. Зволів закрити їй лице шовковим чарчафом, щоб ніякі чоловічі очі, крім його власних, не дивилися на таку красу, хотів відправити Оліверу в гарем, щоб трохи там підросла, але зрозумів, що не може без неї жити бодай хвилину. Названо було Оліверу Башкадуна Султанія, виконувалися щонайменші забаганки Оліверині, братів її Стевана й Вука султан приймав при дворі як наймиліших гостей, уперше на османських учтах з'явилися грецькі вина і сербська ракія. Ще й не знати, чи не заволоділа б остаточно душею Баязидовою прекрасна Олівера, коли б не з'явився зненацька з глибин Азії лютий Тамерлан і не розбив звитяжного султана на полі Чубук коло Анкари, захопивши в полон самого султана.
В залізній клітці возили султана Баязида услід за повстяними юртами кульгавого кочовика. Може, бачив із своєї клітки Баязид, як палили й грабували орди Тамерланові першу столицю османську Брусу, як перетворили па стайню найбільшу святиню Бруси Ул-джамію, як захопили його гарем і полонили Оліверу з двома її маленькими донечками.
Тамерлан влаштував учту для своїх нукерів, сидів на білому килимі, підібгавши під себе свою перебиту негнучку ногу, дивився, як підносять у залізни клітці полоненого султана Баязида, звелів, щоб слугувала йому і його гостям жона султанова Олівера, зовсім гола, тільки в коштовних оздобах і з прозорим серпанком на стегнах. Олівера не боялася смерті, але коли їй сказали, що за непослух будуть убиті її доньки, мала упокоритися і понести кривавому Тамерланові золоту чашу з кумисом. Ішла мов гола по снігу, руки їй дрижали, кумис вихлюпувався на білі стегна, Тамерлан, примружившись, спокійно споглядав на вельможну бранку, його старі нукери дивилися на Оліверу так само спокійно, зате молодші насилу гамували в собі кипіння крові, ладні були скочити навстріч цій жінці, і коли б не було там їхнього повелителя, то й не знати, чим би все скінчилося. Олівера не бачила нікого й нічого, бачила тільки свій сором, своє падіння, свою ганьбу, тому навіть не здивувалася, коли ледь не наткнулася на залізну клітку, в якій, вчепившись у пруття побілілими на кісточках жилавими пальцями, закусивши губи, щоб не закричати від болю і шалу, стояв її повелитель, її коханий муж.
Поцілувати б її лице, дорожче за цілий світ, обтерти порох в її ніг і прикласти до очей, як цілющі ліки. Та тільки стогін і мука. Бо ці білі ноги йшли не до нього і не для нього.
Олівера ще мала силу, щоб підійти впритул до клітки і крізь пруття сказати Баязидові:
— Роблю це, щоб врятувати моїх дітей, мій нещасний ув'язнений повелителю!
Не сказала "наших дітей", а тільки "моїх". Хотіла нести чашу з кумисом далі, але зомліла і впала на землю.
Баязид цієї наруги вже не стерпів. Проковтнув отруту, яку ховав у своєму золотому персні. І хоч як Тамерлан домагався, щоб його лікарі врятували султана, бо мав повезти того до Самарканда як найбільшу здобич, проти отрути виявилися безсилі будь-які ліки.
Тільки через десять років після смерті Баязида і розрухи, завданої ордами Тамерлана, було відновлено Османське царство. Старший Баязидів син Мехмед помер від перенапруги в час ловів на вепра, молодший син Мурад довго боровся з названим братом Мустафою, врешті утвердився на престолі. Знов османська грізна сила нависла над слов'янським світом, і знов, щоб задобрити султана, кинуто йому в жертву молоде жіноче життя. Сербський деспот Георгій Бранкович послав Мурадові в жони свою доньку, племінницю Олівери, принцесу Мару.
Мурад, навіть по глянувши на Мару, відіслав її у Брусу до гарему, коли ж після походів проти угорського короля прибув до столиці й поставлено перед ним Мару, без нічого, тільки в прозорій перев'язці на грудях, закохався в неї безтямно, негайно зробив її жоною, а тоді — чого не бувало ніколи між Османами — зрікся престолу на користь свого тринадцятилітнього сина Мехмеда. На полі Мигалич коло Бруси, зібравши своїх можних, заявив їм: "Досі багато воював, ішов од перемоги до перемоги, тепер хочу решту життя провести мирно, далеко від чвар світу. Відмовляюся від царського престолу на користь мого сина Мехмеда, сам відбуваю у Манісу відпочити".
Не було для Мурада відтоді нічого милішого на світі за Мару. Дивився б невідривне в її зелені очі, поклавши голову на буйні її груди, забувши про всі клопоти, про державу, про саме життя.
У Манісі розбудовував замок, оточував його садами, вибудовував водограї, ставки з прозорою водою. В шелесті листя, у дзюркотінні води, в теплих вітрах з-над недалекого моря — голос, і сміх, і зітхання його любої Мари, а більше нічого.
Як у давній пісні: "Випити б вина кольору твого рум'янцю — і сп'яніти. Твої груди — як аллахів рай, ввійти б туди і нарвати яблук. Лягти між твоїми грудьми і заснути. А тоді віддати душу ангелу смерті — хай прийде по неї".
Однак довелося на вимогу беїв знов стати на чолі війська, щоб перемогти хрестоносців, які йшли па імперію, після чого знов оддав престол синові Мехмеду і повернувся до Маніси, де була Мара. Помер незабаром, хоч ще був нестарий (мав сорок сім років). Казано, що від холери, але здогади були: отруєний. Сина Мариного Ахмеда Мехмед велів задушити, "щоб зберегти єдність, лад і мир у державі", саму Мару відіслав до Сербії, там не могли її прийняти ні люди, ні сам бог, тому знов повернулася до Туреччини і вмерла непомітно, зайва й чужа для цієї чужої землі і навіки відірвана від землі рідної.
Навіть лелеки були щасливіші за жінок. Бо хоч як їх бито, знищувано і кидано на тверду землю, хоч скільки їх сходило кров'ю і розбивало серця о біле каміння, усе ж вони завжди перемагали, проривалися крізь смерть і летіли до рідного краю, щоб дати початок новому життю.