Наслухавшись розповідей про безжальних Османів, Хуррем мимоволі ставила себе не серед отих можних слов'янок — царських та князівських доньок, а поміж лелечок із незміцнілими крилами, але з незгасною жадобою жити й змагатися. Уже й не рада була, що слідом за своїм безпутним і нещасним батьком звала себе жартома королівною. Не хотіла зрівнюватися ні з королівнами, ні з князівнами, ні з боярськими доньками. А бути лише лелечкою, малою, прудкою, невловимою, сміливо ставати на бій з османськими безжальними орлами і перемагати їх.
Чи й вона, мала лелечка, зуміє перемогти османського орла, в хижі пазурі якого її кинуто?
КОЛОДЯЗЬ
А може, сяде він тут над водою і дивитиметься на її безугавний рух, і на снування тіней на дні під прозорою хвилею, і па палання осіннього стамбульського сонця на лискучій поверхні моря? Може б, і він хотів стати таким чистим і незабрудненим, як ця вода, але держава заливала звідусіль тяжкою каламуттю, і душа його — відчував це щодалі гостріше,— безсила змагатися, ставала каламутною так само, як ота велика слов'янська ріка, що змінювала пречисті свої води під високим белградським берегом на глиняну скаламученість своєї нахабної притоки. Бруд завжди б'є в душу, в саме серце, і порятуватися від нього незмога. Взявши одне — втрачаєш щось іще, може, й дорожче. Що більше знайдеш, то більше втратиш. Видобуваєшся на захмарну височінь чи не для того, щоб болючіше відчути весь жах надіння?
Вже рік як він мав найвищу владу в своїй землі, а влада лишалася для нього незбагненною і загадковою так само, як був загадковий він, султан, для сторонніх очей. Влада стомлювала й пригнічувала. Від неї незмога було сховатися, спочити. Нависала над ним, як камінь. Сидіти й ждати, поки розчавить, не годилося, тому вимушений був щось робити, діяти: пішов на Белград і одразу досягнув успіху, якого не мав жоден з Османів. Чи вдовольнився цим? І чи пораділо його похмуре серце? Не вмів би відповісти навіть самому аллахові. Невпевненість і розтривоженість виливав у поезіях, які не мав кому читати. Єдиний чоловік, з яким ділився усім,— Ібрагім,— навіть він не міг збагнути розтривоженості, котрою сповнена була султанова душа. А що поезії без читача? Переписані найвправнішим каліграфом, ляжуть навіки в султанській книгозбірні так само, як диван покійного султана Селіма,— навіть жебруючі поети, які блукають по базарах з чорнильницямн за поясом, готові за жалюгідну акча переписати першому охочому свій найновіший вірш, навіть вони, коли казати ло щирості, щасливіші за найпишніших султанів, приречених па загадкове мовчання, від якого немає рятунку. Як заздрив Сулейман розгромленому його батьком перському шаху Ісмаїлу, поезії якого розлетілися тисячоусте піснями кизилбашів. А складав їх шах під іменем поета Хатаї, мабуть, так само в години самотності й утоми від всемогуття влади, без надії на можливість спідкування з людьми, і — як знати! — коли б не розбив його війська султан Селім, залягли б ті вірші теж непорушне шахським диваном, але нещастя дало їм крила, і розлетілися вони — тепер не збереш, не втримаєш, не заборониш, не понищиш! Сила буває і в безсиллі. Він же володів силою незламною, довів це щойно всьому світові на берегах Дунаю, але та сила була нездатна "обороти розтривоженість його душі, незбагненну для нього самого.
Він кинувся в чужу землю, у чужі простори, підкоряючись голосу предків і голосу тих просторів, і довго йому здавалося, що саме в цьому порятунок, але згодом, уперто вдивляючись у могутню течію слов" янських рік, почув голос інший, жіночий чи дитячий. Той голос кликав його звідти, кликав з неба і на небо, голос незнаний, чув його коли-небудь чи й не чув, голос, як сум і щем у серці, все б віддав за нього, за те, щоб наблизитися до нього на простягнення руки, на погляд, на віддих, а де його знайти? Простори німували. Мовчали поруйновані, спалені міста, мовчала сплюндрована земля, мовчали вбиті люди — порубані, посічені, задушені, живцем закопані в землю, мовчали, бо мали уста повні землі, як ті два угорці, що їх закопав Ібрагім уже по взяттю Белграда у невгасимій мстивості й жорстокості. Сам вигадав ту кару чи вигадали вони вдвох — султан і його поплічник? Яке це мало тепер значення? "Адже людина створена для вагань, коли торкнеться її зло — сумною, а коли торкнеться її добро — недоступною".
Від Белграда майже втікав. Так ніби не хотів мати нічого спільного з тими, хто неушкоджено повертався з берегів Дунаю убивцями, грабіжниками і переможцями. До Стамбула прибув тайкома, заліг у неприступних нетрях сералю, нікого не підпускав до себе, не хотів бачити навіть Ібрагіма, відмовив у зустрічі самій валіде, тільки чорний кизляр-ага поночі водив до султана то Гульфем, то інших одалісок, привезених ще з маніським гаремом, і тепер вони були єдині, хто міг хвалитися і пишатися милостями й увагою самого падишаха. Тоді споряджено було султанську барку, вистелено килимами, посаджено арфісток і одалісок, і Сулейман довго плавав по Богазічі і Мармарі, і море розлунювалося музикою, співом і сміхом. Султанські діти вмирали одне за одним, зрозпачена Махідевран рвала на собі волосся, билася од горя об землю, а Сулейман мовби й не помічав нічого, вдарився у розпусту тяжку і бездонну, так ніби забув про велич, якій слугував перший рік свого володарювання з запопадливістю подиву гідною.
Ніхто не знав про той таємничий жіночий голос, що переслідував султана, ніхто не чув того голосу, чув його тільки Сулейман, усі спроби заглушити його виявилися марними, голос кликав султана знов і знов — куди, звідки?
Сулейман прикликав свого улюбленця. Замкнулися у покоях Фатіха, пили цілі ночі солодкі кандійські вина. Ібрагім умовляв султана, щоб той показався стамбульцям в урочистому виїзді — селямлику, як і годилося переможцеві над невірними, але султан не хотів з'явитися навіть на щотижневі ритуальні прийоми в сераї, де двір має бачити свого султана, а султан — крізь прозору запону, що відділяє його трон від присутніх,— своїх придворних. Він нічого не хотів — тільки б знати про той голос, який кликав його невгамовно й уперто, але про який він не міг сказати нікому, навіть Ібрагімові, бо нахабний грек посміявся б з султана, а з султанів не сміються.