ОЛЬГА:
— Хвилинку!..
— "Я слухаю!" — (обернувся).
— Як Ваше прізвище?
— Капка.
— А-а-а... Гаразд... Отже — (підбадьорює) — Ви виконали наказ... І не тремтіть так... А щоб ви не забули, з якими вислідами ви вертаєтесь з своєї "дипломатичної" візити, прошу повторити мою відповідь. Ви пам’ятаєте?
ДОЛМЕТЧЕР, цокнувши обцасами:
— Так є... Ласкава пані питається, чи Пан Комендант перепрошує її, як жінку, чи як баронесу і...
ОЛЬГА:
— Так... (чекає, підібгавши брови).
— ...і чи він цікавиться Пані, як ЖІНКОЮ, чи як "баронесою"??.
— Добре... Ідіть...
Одсалютувавши рукою. ДОЛМЕТЧЕР вийшов, а виходячи, шепотів про себе розгублено, огірчено: "ЦЯ ВІЙНА ТАК ВСЕ ПЕРЕПЛУТАЛА... ТАК ПЕРЕПЛУТАЛА..."
3
ОЛЬГА знизала плечима і покрутила головою:
— "За-ко-хав-ся..." (скептично так. Потім замислено тре чоло, збираючись з думками, і враз сміється грудним сміхом):
— А-а... Русява бестіє!!.
4
ОЛЬГА хоче вийти й на дверях стикається з якоюсь людиною...
...Тихенько відхиливши двері, людина ввійшла і стала, озираючись позад себе, ледве тримаючись на ногах. В лахмітті — рештках колись військової одежі, — заросла, бліда. Дивиться великими настороженими очима, тримаючи руку під лахміттям на перев’язі і притиснувши її другою рукою до грудей... Молода ще — років 35-36, кремезної будови, але зігнута великими страждання-ми... Шепоче устами, а ще більше питає великими від сторожкого напруження очима:
— Це... тут лікарня?.. так?..
ОЛЬГА дивиться пильно і враз несамовито кричить, гукаючи:
— Катре!!. КАТРЕ!!.
А ГІСТЬ так само несамовито, але приглушено, вражений:
— О-ль-га?!?..
5
Вбігає КАТРЯ в лікарському своєму халаті, ОЛЬГА хапає її за руку — "Цсс!":
— Катре, ти ж глянь!!.
Катря мало не зомліла... А тоді кинулась на шию:
— Максиме!!. Ох, Боже мій!..
ОЛЬГА:
— Так... Це твій комбриґ... Здоров, Максиме!.. МАКСИМ застогнав...
ОБИДВІ злякано, стубовано:
— Що з тобою?!?..
МАКСИМ оглянувся на двері, тримаючи під лахміттям руку:
— Чия це хата?.. Замкніть двері...
— Наша, наша... При лікарні... Не турбуйся... — (проте КАТРЯ підбігла й закрила двері на гак) — Наша, Максиме...
— Спустіть штори...
КАТРЯ пішла й спустила штори... МАКСИМ глибоко відсапнувся:
— Дорогі мої... Любі мої... (мов би воскреслий з небуття) От... Не вмирала доля... (Стояв, похитуючись, і посміхався, як дитина, та й морщив брови тривожно) — Я — вовк... зацькований вовк... Х-ха! (Хотів зареготатись та й зціпив зуби від болю фізичного й морального).
— Що з тобою?.. — це Ольга.
А КАТРЯ мечеться, мов дурна, не знаючи за що вхопитися, шарпає Максима й дивиться на нього широко відкритими очима:
— Бо-о-же!.. На тобі лиця нема!.. Що з тобою?!.. Та й як ти тут опинився?!.. Та ти ж був...
МАКСИМ, блукаючи гарячковим поглядом по милих обличчях:
— Я — ранений... Сорок кілометрів крадусь, шукаючи надійної лікарні... бур’янами... кущами... городами... (посміхнувся) — Пробирався до тебе, Катре... Не знав, що ти ще тут, але чомусь вірив... Мені треба вийняти кулю з рам’я...
— Ох, Боже мій!.. — заметушилась КАТРЯ.
МАКСИМ:
— Тихо, Катрусь!.. Спокійно... Я знаю, що наражаю вас... але — в мене немає вибору...
ОЛЬГА
КАТРЯ } обурено:
— Божевільний!! "Як тобі не соромно!!."
— Ходім!.. ходім мерщій зо мною до хірургічного...
МАКСИМ, облизуючи шерхлі губи:
— Спокійно, Катре... дитя моє... (намацує очима стілець, тяжко сідає) — Встигнем... Довше терпів... фу-у-у... (зідхнув, сівши) — дайте мені води... напитись...
КАТРЯ наливає з чайника воду, подає... Сплескує руками, дивлячись як Максим п’є, захлинаючись і розхлюпуючи від жадоби воду... Дивиться і аж крізь сльози з безмежним жалем:
— Боже-Боже... Що з тобою сталося... Та ти ж був, як дуб!..
— Я й тепер, як дуб, Катрусь!... — посміхнувся, насупив брови.
КАТРЯ:
— Але звідки?!?.. Як?!.. Ти ж... ти ж комбриґ танкової...
МАКСИМ, озирнувшись тривожно:
— Я втік з табору полонених, мала... І... підстрелили от...
ОЛЬГА:
— Тебе — взято — в полон??!.
МАКСИМ гмикнув пизирливо:
— В полон?.. Гм... У Гітлера ще не було тієї сили, щоб мою бриґаду й її командира взяла живим в полон... Ми — перейшли... Як от ти... Як Катря... Як інші... тисячі й сотні тисяч вірних і чесних синів свого... народу... (гірко похитав головою) — Хотіли йому щастя... (поторсав буйне волосся, подивився на Ольгу, на Катрю й понуро:)
— Я привів бриґаду... Я привів її в цілості і в бойовому порядку для своєї Української Армії!..(враз люто, оскаженіло, саркастично:) — Крутили пластинки по фронту через радіо про "самостійний уряд"... десь... там... П-р-ровокатори!!. (тяжко зідхнув, покрутив головою:)
— Пить, Катрусю...
(напившись, замріяно:)
— ...Хлопці були!.. Соколи!!.. Лубенці, Херсонці, Кубанці, Охтиряни... і... (дивиться на себе, на свої простягнені ноги, на лахи, ніби, демонструючи, що з тих соколів стало, зідхає). — Скільки надій... Скільки сподіванок... скільки, скільки сили!..
КАТРЯ опустилась з розпукою перед Максимом на коліна і, торкаючи його за поранену руку, а очима дивлючись у очі:
— А бриґада?.. А де ж бриґада?..
— Бриґада??.. — скинувся МАКСИМ, як від сну, й трагічно: — Моя бриґада.!. — (і аж зубами рипнув й, зідхнувши, звісив голову) — Бриґада... (провів рукою, мов щось стираючи, як пил:) — Голодом і муками видушили їх в таборах, як... як... (покрутив головою з тяжкою мукою) — моїх героїв, моїх соколів видушили, як щурів... Вони ж мені, вірили, як братові, як батькові... (дивиться на Катрю, просячи очима пить, — Катря, схопившись, наливає...:)
— Може тобі горілки?..
МАКСИМ крутить головою:
— Я вже... на все життя п’яний, Катрусь... В мене тут горить... наче порох горить... Рветься і не може мене розсадити... Весь світ розсадити...
(п’є подану воду... Тре рукою чоло, дивиться пильно на ОЛЬГУ) —
— Ольго!.. Олю!.. Ти — умниця... Скажи — що ж далі?! Га?!.. Руїна... Яка страшна руїна з усіх надій, з усіх плянів і сподівань... Жах і — самі уламки... Мла... Я не бачу виходу...
ОЛЬГА суворо, як до малого:
— Далі — треба негайно зробити операцію... а потім буде видно. Катре, поклич матір і...
МАКСИМ:
— Ні-ні.. Менше свідків — ліпше...
ОЛЬГА:
— Рація... Тоді Гриця...
МАКСИМ: