– Ну, пані,– сказав генерал своїй дружині,– ви чуєте?
– Чи не перебільшене все це? – спитала пані де-Монкорне.
– На нещастя, ні, пані,– відповів кюре. – Бідний дядько Нізрон, цей сивоголовий дідусь, що сполучає обов’язки дзвонаря, церковного сторожа, могильника, пономаря й півчого, незважаючи на свої республіканські переконання, – одне слово, дід цієї маленької Женев’єви, яку ви влаштували в пані Мішо…
– Пешіна!.. – вигукнув Сібіле, перериваючи абата.
– Яка Пешіна? – спитала графиня. – Що ви хочете цим сказати?
– Пані графиня, коли ви зустріли на дорозі Женев’єву в такому жалюгідному стані, ви вигукнули італійською мовою: "Piccina!"[60]. Це слово, ставши її прізвиськом, так перекрутилося, що тепер вся громада зве вашу підопічну Пешіною, – сказав кюре. – Тільки сама ця бідна дитинка й відвідує церкву з пані Мішо та пані Сібіле.
– І це їй не йде на користь! – сказав управитель. – Її переслідують, закидаючи їй релігійність.
– Так-от, цей бідний сімдесятидвохрічний дідусь збирає, і при цьому цілком чесно, до півтора буасо на день, – продовжував абат. – Але прямота його переконань забороняє йому продавати зібране зерно, як продають усі інші; він переховує його на власні потреби. З поваги до мене ваш помічник, пан Ланглюме, меле йому безплатно його зерно, а моя служниця випікає йому хліб разом з моїм.
– Я зовсім забула про свою маленьку протеже, – вигукнула графиня, яку перелякали слова Сібіле. – Ваш приїзд, – продовжувала вона, звертаючись до Блонде, – заморочив мені голову. Але після сніданку ми з вами разом підемо до Авонської брами, і я вам покажу живий взірець одного з тих жіночих облич, які ми бачимо на картинах художників п’ятнадцятого століття.
У цей час дядько Фуршон, приведений камердинером Франсуа, загримів своїми поламаними дерев’яними черевиками, знімаючи їх біля дверей у людську. На знак графині камердинерові Франсуа, який оголосив про прихід старого, Фуршон, у супроводі Муша з повним ротом, з’явився, тримаючи в руці свою видру, що висіла на мотузці, прив’язаній до її жовтих лап, схожих на зірки, як у всіх перетинчастих. Він кинув на чотирьох панів, що сиділи за столом, і Сібіле сповнений недовір’я і раболіпства погляд, який править селянам завісою, і після цього тріумфально потряс своєю земноводною здобиччю.
– Ось вона! – вигукнув він, звертаючись до Блонде.
– Моя видра! – сказав парижанин, – бо я за неї добре заплатив.
– Е, паночку, – відповів дядько Фуршон, – ваша видра зникла! Вона сидить зараз у своїй норі, звідки не схотіла вилазити, бо то була самиця, а це між іншим видрюк. Муш побачив його здалека, коли ви вже від нас пішли. Така ж правда, як те, що пан граф вкрили себе славою зі своїми кірасирами під Ватерлоо, – ця видра належить мені, як Еги, – панові генералу… Ну, а за двадцять франків видра буде ваша, або я понесу її нашому супрефекту. Коли ж пан Гурдон знайдуть, що вона їм занадто дорога, то, як ми сьогодні з вами разом полювали, пане парижанине, я вам, як належить, зроблю перевагу…
– За двадцять франків? – сказав Блонде. – Доброю французькою мовою це ніяк не може зватися давати перевагу.
– Ех, паночку! – вигукнув старий. – Я так погано знаю французьку, що, коли вам завгодно, попрошу у вас свої гроші бургундською; аби вони тільки були в моїй кишені, однаково, буду хоч латинкою балакати: latinus, latina, latinum! Зрештою, ви ж стільки мені обіцяли сьогодні вранці! До того ж, мої дітоньки вже відібрали у мене ваші грошенята, я вже плакав за ними на дорозі, сюди йдучи. Запитайте в Шарля… Не соромити ж їх за десять франків і не заводитися ж з ними за їхню шкоду в суді… Як є в мене кілька су, вони їх у мене крадуть, частуючи вином… Це ж тяжко, бути змушеному йти по склянку вина кудись до чужих скоріш, як до своєї дочки! Ось вони, теперішні діти!.. Цього тільки ми від революції й дочекалися; все для дітей, а батьків хоч і зовсім не треба! Ні! Муша я інакше виховую; він мене любить, шибеник! – сказав вік, плескаючи свого внука.
– Мені здається, що ви готуєте з нього такого ж злодія, як і всі інші,– сказав Сібіле, – бо він ніколи не лягає спати, не маючи на совісті будь-якого вчинку.
– Ах, пане Сібіле, у нього совість спокійніша за вашу… Бідне маля! Що воно візьме? Трішки травки… Воно краще, аніж душити людину. Звісна річ, він не знає, як ви, різних там арихметик, не вміє ще віднімати, додавати, множити… Ух, і шкодите ж ви нам! Ви кажете на нас, що ми зграя розбійників, і в вас причина цієї незгоди між нами, нашим паном, людиною чесною, і нами, теж чесними людьми… Нема чеснішого краю за наш! Ну, чи є в нас хоч які прибутки? Хіба ми не ходимо всі мало не голі, разом з Мушем? Спимо на гарних квітах, щоранку вмиваємося росою, і якщо ніхто не зазіхне на повітря, яким ми дихаємо, та ще на сонячне проміння, яке ми п’ємо, я вже й не знаю, що можна в нас відняти! Багатії крадуть у куточку біля пічки, це далеко спокійніше, ніж збирати те, що валяється десь у хащі лісу. Ні польових сторожів, ні лісових об’їзників нема для пана Гобертена, який прийшов сюди голий, як церковна миша, а тепер має два мільйони! Чи довго сказати: "Злодії!". От уже п’ятнадцять років, як дядько Гербель, збирач податків із Суланжа, їздить з наших сіл уночі із своїми грішми, а ніхто з нього ще й двох ліарів не поспитав… Щось це не скидається на злодійську країну! Злодійство нас не дуже збагачує. Ану, покажіть-но мені, хто з нас – чи ми, чи ви, буржуа, – може жити, нічого не роблячи?
– Якби ви працювали, то й ви мали б забезпечений прибуток, – сказав кюре. – Бог благословляє працю.
– Не хочу вам перечити, пане абате, бо ви ученіші за мене, може, роз’ясните мені отаку справу. Ну, от я тут весь перед вами, – ледар, нероба, п’яниця, нікчемний дядько Фуршон, який дістав освіту, який побував у фермерах, а потім потрапив у нещастя і з нього не видряпався!.. Так-от, яка ж різниця між мною і отим славним, отим чесним дядьком Нізроном, сімдесятирічним виноградарем, – бо він мені ровесник, – а він шістдесят років порпався у землі, підводився щодня вдосвіта, щоб іти на роботу, в нього й тіло наче залізо й чиста душа? Я бачу, що він такий самий голяк, як і я. Пешіна, його внучка, у прислугах у пані Мішо, тоді як мій хлопець Муш вільний, як повітря! І виходить, що цей бідолаха нагороджений за свої чесноти так само, як я за свої вади покараний. Він не знає, що таке склянка вина, він скромний, мов той апостол, він ховає мертвих, а я, я примушую танцювати живих. Він натерпівся нестатків, а я пожив собі на утіху, як і належить веселим чортовим дітям. Ми з ним маємо однакове щастя, обом нам побілило снігом голови, в обох нас чортма в кишені, і я йому даю мотузку калатати в дзвін. Він хоч з республіканців, а я з п’яниць та ланців. От і вся різниця. Нехай там селянин, на вашу думку, живе чи добре, чи погано, – вмирає він, як і народивсь, у дранті, а ви в тонкій білизні!..