Ніхто не перебив дядька Фуршона, який, мабуть, був зобов’язаний своєю красномовністю пляшковому вину; спочатку Сібіле хотів був його зупинити, але знак Блонде примусив управителя замовкнути. Кюре, генерал і графиня з поглядів, кинутих письменником, зрозуміли, що він хоче на живому прикладі вивчити питання пауперизму і, може, взяти реванш у дядька Фуршона.
– А як ви дивитеся на виховання Муша? Як думаєте ви за нього взятися, щоб зробити його кращим від ваших дочок? – запитав Блонде,
– Та чи говорить він йому про бога? – сказав кюре.
– О, ні, ні, пане кюре, ми кажемо йому, щоб він боявся не бога, а людей! Бог добрий, і він, як ви кажете, обіцяв нам царство небесне, бо земне загарбали собі багатії. Я кажу йому: "Муш, бійся тюрми, бо з неї виходять на ешафот. Нічого не кради, хай тобі дають! Злодійство веде до убивства, а за вбивство люди тебе судитимуть. Гострого ножичка правосуддя – ось чого треба боятися! Він дає спокійний сон багатим коштом безсоння бідноти. Учися читати. З освітою ти зумієш набрати багато грошей під прикриттям законів, як отой молодець, пан Гобертен. Ти станеш управителем, от як пан Сібіле, якому пан граф дозволяють одержувати свою пайку… Штука вся в тому, щоб бути ближче до багатіїв; під столами в них валяються кришки…". От що я зву найкращим вихованням і діловим… Ось чому мій пустунчик завжди на стороні закону… З нього будуть люди, він потурбується за мене.
– А ким же ви його зробите? – запитав Блонде.
– Для початку – слугою, – відповів Фуршон, – бо, зблизька бачачи хазяїв, він скоро обтешеться! Добрий приклад допоможе йому розбагатіти з законами в руках, як і всі ви… Якби пан граф призначили його до себе на стайні, щоб він привчився глядіти коней, хлопець був би дуже радий… бо, бачте, він боїться людей, а худоби не боїться.
– Ви досить розумні, дядьку Фуршон, – відповів Блонде, – ви прекрасно здаєте собі справу в тому, що кажете, і без пуття не базікаєте.
– Ну, добрий розум, коли він у "Великих-ГУ-синіх", а пуття там же разом з двома моїми монетами по сто су.
– Як же така людина, як ви, довела себе до жебрацтва? Бо при теперішньому стані речей селянин повинен закидати самому собі своє нещастя; він вільний, він може розбагатіти. Тепер не так, як колись. Якщо селянин зуміє збити копієчку, він завжди знайде продажну землю. Він може її купити, і він сам собі пан!
– Я бачив колишні часи і бачу теперішні, любий мій учений паночку, – відповів Фуршон, – вивіску змінено, це правда, а вино весь час те саме! Сьогоднішній день тільки молодший братик учорашнього. От напишіть-но про це по своїх газетах! Хіба нас визволено? Ми так само приписані всі до того ж села, і пан завжди тут, я зву його Праця… Мотига – всі наші статки – не виходить у нас з рук. Хай – чи на пана, чи на податок, який все, що є кращого в нас, забирає,– однаково треба все життя трудитися в поті лиця.
– Але ви ж можете обрати собі якусь іншу роботу, спробувати щастя в іншому місці? – сказав Блонде.
– Ви кажете: пошукати щастя?.. А куди ж я піду? Щоб піти із свого округу, мені потрібен паспорт, який коштує сорок су! От уже сорок років, як я не чув, щоб у мене в кишені видзвонювала об сусідку поганенька монетка в сорок су. Щоб іти світ за очі, треба мати стільки ж екю, скільки трапиться сіл, а небагато в нас знайдеться Фуршонів, в яких є на що побувати в шести селах! Тільки військова служба витягує нас із наших громад. А навіщо нам вона, ота армія? Щоб полковник жив коштом солдата, як багатій живе коштом селянина. Чи знайдеться на їхню сотню хоч один полковник, що вийшов із нашого черева? Тут, як і скрізь, багатіє один на сотню загиблих. А чому вони гинуть?.. Один бог знає, та лихварі теж! А тому найкраще за все, що ми можемо робити, це сидіти по своїх селах, куди нас не згірш за овець загнали теперішні обставини, як раніш заганяли поміщики. І чхати мені на те, хто він такий, той, хто мене сюди прикував! Чи прикував мене сюди закон неминучості, чи поміщик, – однаково я приречений без кінця в землі копирсатися. І скрізь, хоч би де ми були, ми її, землю, й копаємо, й риємо, і угноюємо, і обробляємо для вас, що народилися багатими, як ми народилися бідними. Усі ми повік будемо такі ж самі, лишимося тим же, як і є… Наших, що виходять у люди, куди менше, ніж ваших, що сиплються вниз!.. Ми хоч і не вчені, а цю справу теж добре вивчили; не треба нам дорікати усякою дрібничкою. Ми вас лишаємо в спокої, лишіть же й нас… А то, коли справа отак далі піде, вам доведеться нас годувати по ваших тюрмах, де куди краще, як на нашій соломці… А хочете лишатися хазяями, то ми завжди будемо ворогувати, сьогодні, як і тридцять років тому. У вас – усе, у нас – нічого, ви не можете вимагати від нас ще й дружби!
– От що зветься відкритим оголошенням війни, – сказав генерал.
– Ваша вельможність, – продовжував Фуршон, – коли Eги належали бідоласі пані (хай помилує господь її душу, бо вона недобре співала в своїй молодості), ми жили щасливо. Вона не заважала нам підгодовуватися на її полях та брати дрова з її лісу і від цього не збідніла. А ви, хоч ви й не бідніші за неї, ви на нас полюєте не більше, не менше, як на лютих звірів, і тягаєте нашу бідноту по судах!.. Ну, це скінчиться погано! Бути через вас страшному лиху! Я оце бачив, як ваш сторож, отой кволий Ватель, мало не вбив злощасну бабусю за поліно дров. Вас зроблять ворогом народу, проти вас будуть оздоблюватися на всіх сільських вечорницях; вас будуть так само проклинати, як благословляли покійну пані! Прокляття бідноти, ваша вельможність, воно росте, воно виростає куди вище за ваші найвищі дуби, а дуб дає шибениці… Ніхто тут не каже вам правди, – то от вам вона, ця правда! Я щодня чекаю на смерть, я мало чого втрачу, коли вам у додачу викладу її, оцю саму правду… Разом з Вермішелем граючи до танців селянам по великих святах у "Кав’ярні миру" в Суланжі, я чую їхні розмови: ну так-от, вони погано настроєні, і вони вам зроблять тяжкеньким життя в цьому краї. Коли ваш проклятий Miшo не зміниться, вас примусять його замінити… Ця правда, разом з видрою, коштує двадцять франків…
В той час, як старий вимовляв цю останню фразу, стало чути, як наближаються чоловічі кроки, і той, кому щойно загрожував Фуршон, без доповіді увійшов в їдальню. З погляду, яким Мішо окинув захисника бідняків, було легко здогадатися, що загроза дійшла до його слуху, і вся сміливість Фуршона зникла. Цей погляд вплинув на мисливця на видр так само, як зустріч з жандармом на злодія. Фуршон почував свою вину; Мішо, здавалося, мав право вимагати від нього звіту в словах, одверто розрахованих на залякування мешканців Егського замку.