– Оце військовий міністр, – сказав генерал, звертаючись до Блонде і вказуючи йому на Мішо.
– Пробачте, пані,– сказав цей міністр графині,– що я пройшов крізь вітальню, не запитавши в вас, чи бажаєте ви мене бачити; але невідкладність справи примушує мене переговорити з генералом.
Просячи пробачення, Мішо спостерігав Сібіле, який, в душі радіючи зухвалим промовам Фуршона, не виявляв цього на своєму обличчі ні перед ким із тих, хто сидів за столом, бо всіх їх украй зацікавив Фуршон, між тим як Мішо, що із своїх таємних міркувань постійно спостерігав Сібіле, був вражений виразом його обличчя і його загальним виглядом.
– Він добре, як сам каже, заробив свої двадцять франків, пане графе, – вигукнув Сібіле. – Видра коштувала вам не дорого…
– Дай йому двадцять франків, – наказав генерал своєму камердинерові.
– Отже, ви її в мене забираєте? – спитав Блонде генерала.
– Я звелю зробити з неї опудало! – вигукнув граф.
– А цей же добрий пан обіцяв лишити мені шкуру, ваша вельможність!.. – сказав дядько Фуршон.
– Ну, гаразд, – вигукнула графиня, – ви одержите сто су за шкуру, але залишіть нас…
Сильний і дикий запах двох пожильців битого шляху наповнив таким смородом їдальню, що пані де-Монкорне, делікатний нюх якої був дуже подразнений, мусила б піти, якби Муш і Фуршон зоставалися тут ще деякий час. Саме цій неприємності старий був зобов’язаний своїми двадцятьма п’ятьма франками. Він вийшов, весь час лякливо дивлячись на Мішо і без кінця вклоняючись йому.
– Те, що я сказав їх вельможності, пане Мішо, – сказав він йому, – це вам же на користь.
– Або тим, хто вам за це платить! – відповів Мішо, пронизуючи його глибоким поглядом.
– Коли подасте каву, залиште нас самих, – сказав генерал слугам, – і старанно зачиніть двері.
Блонде, який не бачив начальника охорони Егів, почував, дивлячись на нього, зовсім інше враження, ніж те, яке щойно справив на нього Сібіле. Якою мірою управитель викликав огиду, такою ж Мішо збуджував почуття поваги й довір’я.
Начальник охорони насамперед привертав увагу щасливою зовнішністю, досконалим овалом обличчя з тонкими рисами, поділеного носом на дві цілком рівні частини, з правильністю, якої не вистачає більшості французьких облич. Усі риси його, правильні, як намальовані, не були в той же час невиразні, можливо, завдяки гармонійності забарвлення, в якому переважали смугляві й червонуваті відтінки, ознаки фізичної мужності. Ясно-карі жваві й проникливі очі не приховували виразу думки і завжди дивилися в лице співрозмовникові. Широкий і чистий лоб ще більше відтінявся густим чорним волоссям. Чесність, рішучість, свята довірливість оживляли це прекрасне обличчя, на чолі якого ремесло воїна наклало кілька зморщок. Підозра або недовірливість, ледве зародившись, зараз же читалися на цьому обличчі. Як усі прийняті на службу в добірну кавалерію, начальник охорони із своїм ще тонким і гнучким станом міг вважатися ставним чоловіком. Мішо, який носив вуса, бакенбарди й вузьку смужку бороди, відтворював тип тих войовничих облич, які трохи не обернув на сміховисько потоп патріотичних картин та гравюр. Тип цей мав нещастя бути загальним у французькій армії; але можливо також, що безперервність однакових почуттів, нестатки бівуачного життя, від яких не були визволені ні вищі, ні нижчі, нарешті, однакові зусилля командирів і солдатів на полі бою, – все це сприяло створенню цієї одноманітної фізіономії. Мішо, весь одягнений у синє сукно, зберігав чорний атласний галстук і високі чоботи військового зразка, якому відповідала і його трохи підтягнута постава. Плечі його були відкинуті назад, груди випнуті вперед, наче Мішо ще був на військовій службі. Червона стрічка Почесного легіону прикрашала його петельку. Нарешті, щоб завершити однією моральною рисою цей суто фізичний начерк, – коли управитель з моменту свого вступу на посаду ніколи не проминав нагоди звати свого патрона "паном графом", Мішо ніколи не називав свого хазяїна інакше, як "мій генерале".
Блонде знов обмінявся з абатом Бросетом поглядом, що ніби промовляв: "Який контраст!", показуючи йому на управителя і начальника охорони; потім, щоб переконатися, чи відповідають характер, думки і мова цій поставі, цьому обличчю й цим манерам, він глянув на Мішо, кажучи йому:
– Дивовижна річ, сьогодні я рано-вранці вийшов з дому і застав, що ваші сторожі ще сплять!
– О якій годині? – стурбовано запитав колишній військовий.
– Пів на восьму.
Мішо майже лукаво глянув на свого генерала.
– А якою брамою ви зволили вийти? – сказав Мішо.
– Коншською. Сторож у самій сорочці виглянув у вікно, – відповів Блонде.
– Гайяр, безперечно, тільки лягав спати, – зауважив Мішо. – Коли ви мені сказали, що вийшли рано, я подумав, що ви встали на світанку, а тоді, щоб сторож був у себе дома, треба було б, щоб він захворів, але пів на восьму він, напевне, лягав спати. Ми вартуємо ночами, – продовжував після невеликої паузи Мішо, відповідаючи на стурбований погляд графині,– але наша пильність зовсім ні до чого! Ви зараз дали двадцять п’ять франків людині, яка щойно спокійнісінько допомагала приховати сліди зробленої у вас сьогодні вранці покражі. Проте ми поговоримо про це, мій генерале, коли ви закінчите сніданок, бо треба ж на щось зважитись…
– Ви завжди сповнені своїми правами, любий Мішо, а summum jus, summa injuria[61]. Якщо ви не будете терпиміші, ви наживаєте собі багато неприємностей, – сказав Сібіле. – Я б дуже хотів, щоб ви послухали тут дядька Фуршона, якому вино розв’язало язик трохи більше, ніж звичайно.
– Він мене налякав, – сказала графиня.
– Він не сказав нічого такого, чого б я давно вже не знав, – відповів генерал.
– О, цей шахрай зовсім не був напідпитку, він просто зіграв свою роль, тільки на чию користь?.. Вам, може, відомо, на чию? – продовжував Мішо, викликаючи краску на обличчі Сібіле своїм пильно спрямованим на нього зором.
– О, rus[62]!.. – вигукнув Блонде, крадькома глянувши на абата Бросета.
– Ці бідняки страждають, – сказала графиня, – і є частка правди в тому, що нам оце прокричав Фуршон, бо не можна ж сказати, що він говорив.
– Пані,– відповів Мішо, – чи не думаєте ви, що солдати імператора чотирнадцять років лежали на трояндах? Мій генерал став графом, командором ордена Почесного легіону, він мав грошові нагороди; але чи бачите ви, щоб я заздрив йому, хоч я воював так само, як і він? Хіба мені хочеться очорнити його славу, вкрасти одержані ним гроші, відмовити йому в присвоєних його чинові почестях? Селянин повинен слухатися, як слухаються солдати; він повинен мати чесність солдата, солдатську повагу до набутих прав і старатися висунутися в офіцери, – закономірно, працею, а не злодійством. Леміш і штик – близнята. У солдата є, крім того, щось, чого нема в селянина, – смерть, яка завжди стоїть поруч.