— М'ясо знов подорожчало! — зауважив хтось.
— Хоч би війна почалась, абощо! Мо', легше було б.
Черга швидко зростала. їх було вже більше п'ятдесяти, і передні, видко, раділи, що їм не доведеться чекати так довго, як тим, що стоять у хвості. Вони раз у раз витягали шиї, пробігаючи поглядом по черзі.
— Та 'дже однаково, чи близько ви стоїте, аби бути між перших двадцяти п'яти, — говорив один із цих щасливих. — Усі ввійдемо разом.
— Ох! — вихопилось у Герствуда, якого так невблаганно відтіснили.
— Уся справа в єдиному земельному податку, — промовив ще хтось. — Поки його не запровадять, ладу не буде.
Але загалом ці виснажені люди розмовляли мало. Вони мовчки переступали з ноги на ногу, дивились на двері і били себе руками по плечах, щоб зігрітись.
Нарешті двері розчинились і показалась висока сестра з материнським обличчям. Вона самим поглядом сказала заходити. Черга повільно посунулась уперед, люди входили один за одним, поки сестра налічила двадцять п'ять чоловік. Тоді вона підняла дебелу руку, і черга спинилась; шестеро залишилось на сходах, серед них і колишній управитель бару. Чекаючи свого часу, одні балакали, інші нарікали на гірку долю, ще інші похмуро мовчали, серед них і Герст-вуд. Нарешті впустили і його. Він попоїв і пішов геть, майже розлючений тим, що ця ласка так нелегко дістається.
Тижнів через два він стояв об одинадцятій годині вечора під дверима пекаря і терпляче дожидав півночі, коли там мали роздавати булки. Це був невдалий для нього день, але тепер він почав ставитись до своєї долі по-філософському. Якщо йому не щастило з вечерею і він до ночі лишався голодним, то завжди міг прийти сюди. За кілька хвилин до дванадцяти з магазину витягли величезний ящик з булками, і рівно опівночі опасистий, кругловидий німець став коло дверей і гукнув:
— Готово!
Уся черга одразу рушила вперед. Кожен брав одну булку і йшов собі. Цього разу колишній управитель бару з'їв свою булку, ще поки насилу плентався по темних, мовчазних вулицях до нічлігу.
У січні він почав навертатись на думку, що йому вже кінець. Раніше життя здавалося йому незрівнянним скарбом, але постійні злидні і занепад сил зробили для нього всі земні принади нецікавими і не вартими уваги. Кілька разів, коли недоля надто гнітила його, він хотів покласти край усім злигодням. Але наставала краща погода, чи йому перепадало двадцять п'ять або хоч десять центів, і настрій мінявся — він вирішував ще почекати. Щодня він підбирав де-небудь кинуту стару газету і переглядав її, сподіваючись щось дізнатися про Керрі, але все літо і всю осінь він шукав марно. Потім Герствуд став помічати, що в нього болять очі. Біль швидко посилювався, і скоро він уже не міг читати в напівтемних нічліжних приміщеннях. Погане і нерівномірне харчування ослабило і розладнало весь його організм. Єдине, що йому лишалось, це сон, коли тільки була змога знайти притулок, заплатити за нічліг.
Він розумів, що весь вигляд, страшне лахміття й худорба роблять його в очах усіх професійним жебраком, волоцюгою. Поліція його переслідувала, власники їдалень і нічліжок поспішали виставити за двері при першій нагоді, а перехожі відмахувались від нього. Все важче й важче ставало щось у когось випросити.
Нарешті він мусив визнати, що йому кінець. Ця думка опанувала його після довгої низки безуспішних волань, на які перехожі знов і знов відповідали відмовою — і кожен поспішав відсунутись подалі від нього.
— Подайте, що можете, благаю вас, пане! — звернувся він востаннє.— Богом вас прошу, поможіть, я конаю з голоду!
— Відчепися! — відповів перехожий, що сам був не з багатих. — Ні чорта ти не вартий! Нічого я тобі не дам!
Герствуд сховав почервонілі від холоду руки в кишені. Сльози набігли йому на очі.
"І справді,— сказав він сам собі.— Я тепер нічого не вартий. Колись було не те. Тоді я мав гроші. Треба кінчати".
Із смертю в душі він звернув до Бауері. Що ж, і до нього люди відкривали газ і вмирали. Чом би йому не зробити те саме? Герствуд подумав про одну нічліжку, де за п'ятнадцять центів здавалися маленькі окремі кімнатки з газовим ріжком, ніби спеціально пристосовані для цієї мети. Але тут-таки він згадав, що в нього немає п'ятнадцяти центів.
По дорозі він набрів на добре вдягненого, свіжо виголеного добродія, який виходив з першорядної перукарні.
— Як ваша ласка, подайте що-небудь! — наважився звернутись до нього Герствуд.
Джентльмен обвів його поглядом і почав шукати в кишені десятицентовика, але не знайшов там нічого, крім чвертаків.
— Ось, маєш, — сказав він, простягаючи одного з них, аби відкараскатись від жебрака. — А тепер забирайся!
Герствуд пішов далі задумавшись. Вигляд великої блискучої монети трохи втішив його. Він пригадав, що хоче їсти і що за десять центів може мати постіль. І думка про смерть тим часом забулась. Смерть здавалася бажаною тільки тоді, коли він не зустрічав нічого, крім образ.
Одного разу в середині зими настала люта холоднеча. Перший день був сірий і холодний, назавтра пішов сніг. Герствудові не щастило: за цілий день він випросив тільки десять центів, та й ті витратив на їжу. Надвечір він опинився на розі Бульвару і Шістдесят сьомої вулиці, звідки повернув у бік Бауері. Незмірна втома опанувала його. Весь день невгамовна потреба руху гнала його з місця на місце, і тепер він ледве волочив мокрі ноги, човгаючи підошвами по тротуару. Комір старого, тонкого піджака був піднятий, продавлений котелок насунувся так глибоко, що відгинав почервонілі вуха, а руки він ховав у кишені.
"Піду на Бродвей", — раптом вирішив він.
Коли Герствуд дійшов до Сорок другої вулиці, світлові реклами вже яскраво палали. Юрби людей поспішали обідати. На кожному розі за освітленими вікнами ресторанів виднілися веселі компанії. В усі боки мчали екіпажі й переповнені трамваї. Краще б він і не приходив сюди такий стомлений і голодний. Надто вже кричущий був контраст, — навіть у його затьмареному мозку прокинувся спогад про кращі часи.
"До чого це все? — знов майнула думка. — Моя гра вже скінчена. Досить з мене!"
Люди озирались на цю жалюгідну, незграбну, хитливу постать. Полісмени проводжали його поглядом, стежачи, щоб він не просив у перехожих. Він раптом спинився, бездумно і безцільно, і втупив очі у вікно розкішного ресторану, над дверима якого сяяла світлова вивіска. За великими дзеркальними вікнами виднілося золоте й пурпурне оздоблення, пальми, білі скатертини, блискучий кришталь та безжурні люди за столиками. Хоч як потьмарився розум Герствуда, голод розбудив його. Він скам'янів, не відриваючи безтямного погляду від вікна, а краї його обстріпаних штанів мокли в калюжі.