— Їжте! — пробурмотів він. — Так і слід, їжте! Більше нікому нічого не треба…
Його голос став ще тихший, і він уже забув, про що тільки-но думав.
— Та й холодно ж, — прошепотів він. — Страшенно холодно…
На розі Бродвею і Тридцять дев'ятої вулиці електричними вогнями палав напис: "Керрі Маденда з трупою "Казино". Цей сліпучий напис осявав весь мокрий, заліплений снігом тротуар. Яскраве світло привернуло Герствудову увагу. Він звів очі і побачив афішу у великій золоченій рамі, де Керрі була зображена на весь зріст.
Якусь мить Герствуд дивився на неї, шморгаючи носом і сіпаючи одним плечем, немов воно свербіло. Від знесилення думки його плутались.
— Це ти, — вимовив він нарешті, звертаючись немов до самої Керрі.— Я був не досить добрий для тебе, так? Хе-хе!
Він довго силкувався зв'язати думки докупи, але для нього це вже було неможливе.
— У неї — багато… — забурмотів він знову, думаючи про гроші.— Нехай дасть і мені!
Він повернув до бічних дверей, але тут же забув, що мав на думці, і спинився, засуваючи глибше в кишені замерзлі руки. Раптом згадав. Вхід за куліси! Ось що!
Він підійшов до дверей і переступив поріг.
— Чого тобі? — спитав служник, здивовано витріщившись на нього.
Бачачи, що Герствуд стоїть на місці, він наблизився і почав його виштовхувати зі словами:
— Іди геть звідси!
— Я хочу бачити міс Маденда, — сказав Герствуд.
— Он як? — перепитав той, аж розважений. — Іди геть звідси, — повторив він, далі виштовхуючи Герствуда, який не мав сили опиратись.
— Я хочу бачити міс Маденда, — намагався він пояснити, поки його випихувано на вулицю. — Я нічого… Я…
Служник дав йому останнього стусана і зачинив двері. Герствуд посковзнувся і впав у сніг. Падаючи, він ударився, і в ньому прокинулось невиразне почуття сорому. Він заплакав, безтямно лаючись.
— Проклятий! Собака! — бурмотів він. — Пес старий! — Він обтер болото зі свого подертого піджака. — Я… я колись наймав таких, як ти!
Тоді в ньому спалахнула шалена лють на Керрі,— лють і обурення; потім спогад про неї згас.
— Вона повинна дати мені хоч на харчі,— бурмотів він. — Вона повинна!
Він знов повернув на Бродвей, без мети й надії на щось, і поплентався, плачучи, жебраючи, щохвилини гублячи слід думок, які хаотично зринали в його розладнаному мозку.
Через кілька днів, похмурого холодного вечора, Герствуд дійшов остаточної ухвали. Уже о четвертій годині над містом почав густішати присмерк. Ішов густий сніг — дрібний, колючий; вітер гнав його довгими тонкими смугами. Він вистелив вулиці холодним, пухнастим килимом на шість дюймів, а кінські копита й ноги людей перетворили його в брудне темне місиво. По Бродвею пробиралися люди в теплих пальтах, з парасольками. По Бауері чалапали люди з піднятими комірами й шапками, насунутими на самі вуха. По першій з цих двох артерій міста діловики й приїжджі простували до комфортабельних готелів. По другій— юрби змерзлих блукачів брели повз убогі крамнички, в глибині яких уже блимали лампи. Ранні вогні горіли і на трамваях, гуркіт яких приглушувала пухка шкуринка, що налипла на колеса. Усе місто ніби загорнулось у білу мантію, що хутко товщала.
А Керрі сиділа в цей час у своїх затишних апартаментах в готелі "Уолдорф" і читала "Батька Горіо". З цим романом їй порадив ознайомитися Еймс. І сам твір був такий разючий, та ще й Еймсова рекомендація так підігріли її цікавість, що вона майже цілком відчула всю зворушливість цієї книжки. Керрі вперше зрозуміла, яку нічого не варту банальщину вона читала досі. Але згодом вона втомилась від читання, позіхнула, підійшла до вікна і почала стежити за незмінним потоком екіпажів, що звертав на П'яту авеню.
— Яка гидка погода! — сказала вона Лолі.
— Жах! — відгукнулась її маленька подруга, підійшовши до неї.— Сподіваюсь, випаде досить снігу, щоб прокататися саньми.
— Ох, люба! — промовила Керрі, ще під свіжим враженням від страждань батька Горіо. — Ти ні про що інше й не думаєш. Невже тобі не шкода людей, у яких нічого немає в таку ніч?
— Шкода, аякже, — відповіла Лола. — Але що ж я можу зробити? У мене в самої нічогісінько немає.
Керрі усміхнулась.
— Та ти б не дуже турбувалась, якби й мала дещо.
— Чого там не дуже, — заперечила Лола. — Та й мені ніхто нічого не давав, коли я була у скруті.
— А все-таки як це жахливо! — промовила Керрі, вдивляючись у завірюху.
— Подивись он на того чоловіка! — засміялась Лола, помітивши перехожого, що послизнувся і впав. — До чого ж смішно дивитись, як люди падають, правда?
— Доведеться сьогодні їхати до театру в екіпажі,— задумливо сказала Керрі.
У вестибюль готелю "Імперіал", обтрушуючи сніг з елегантного теплого пальта, ввійшов містер Чарльз Друе. Погана погода рано загнала його додому, водночас будячи прагнення тих розваг і насолод, які примушують забувати про сніг і темряву, про все похмуре в житті. Смачний обід, товариство молодої жінки, вечір у театрі — ось що найбільше вабило його.
— А, це віт, Гаррі! — звернувся він до чоловіка, який зручно вмостився в одному з м'яких крісел. — Як ся маєте?
— Та нічого, потроху, — відповів той.
— Препаскудна погода сьогодні!
— Авжеж! Я оце сиджу й міркую, що його робити?
— Ходімо зі мною, — запропонував Друе. — Я вас можу де з ким познайомити — просто розкіш!
— З ким же це?
— Тут недалеко, на Сороковій вулиці, двоє дівчат. Ми чудово там перебудемо час. Я саме вас шукав.
— А що, як ми їх візьмемо з собою і поїдемо обідати?
— Гаразд, — відловів Друе. — Почекайте мене, я зараз, піду тільки перевдягнусь.
— Добре, я буду в перукарні,— відповів Гаррі.— Мені треба поголитись.
— Чудово, — промовив Друе і пішов до ліфта, порипуючи новенькими черевиками.
Цей метелик пурхав собі, як завжди, безтурботний.
У купе пульманівського вагона, що наближався в ту буряну ніч до Нью-Йорка із швидкістю сорок миль на годину, сиділо троє, всі з однієї родини.
— Перший дзвоник до обіду! — ознаймив офіціант вагона-ресторану, пробігаючи по коридору в сніжно-білому фартусі й куртці.
— Мені не хочеться більше грати, — промовила молода чорнява красуня і відсунула карти примхливим жестом улюбленки долі.
— То, може, підемо пообідаєм? — спитав її чоловік, чиє елегантне вбрання маскувало все те, чого не дала природа.