— Аякже, родичі, — сказав Наливайко. — Говорять...
— А щоб їх сказь забрала! — скипів Оливка.
Та коли у дедалі іустішім та чорнішім кінськім іржанні запиленими вухами забив себе по сонних очах і заіалалакав Ша-улин віслюк, а з кручі звареними грибовими губами з придихами забрембали верблюди, козакам стало моторошно. Спантеличені і настрашені, вони закричали один до одного і до Наливайка, та за іржанням Наливайкові не було чути, що вони хочуть... Шаула вже стояв біля свого віслюка на колінах, молився й дививсь, як у воді козаки повисли на піднятих сторчака трублячих кінських шиях і похапки шепотіли молитви й собі... Китайці, — а перший У Пу, — зателіпали на потилицях кісками й пошурхотіли капчиками до шарабанів, поховались за них і більше не виглядали. Під закинутими до хмар горлаючими голівками верблюдів зостався на кручі лише євнух: зіщулено й одиноко він білів своїм шовковим до п'ят халатом, жовтів лисим черепом і витирав Яковою шапкою важкі гарбузові щоки...
А коням наче хто повстромляв у горлянки сурми! Коні понабирали в груди промитого вночі на зорях, Дністрі і тирсі легкого степового повітря й, надимаючи у воді животи, сурмили по тому ж небу, і степу, й Дністрі так, що в берегах закришилася глина.
На темній дубовій Оливчиній шиї синьо набрякли жили, і він, намагаючись перекричати коней, зірваним голосом засипів:
— Пане гетьмане, бачте, що воно робиться? Показились вони, чи як?! — Оливка вирвав із-за пояса пістоля і вистрілив над вухом свого жеребця. Та жеребець лише відхилив вухо набік і зайшовся запіненим іржанням іще затятіше. — Може б, мені, пане гетьмане, підскочити до гармат та підлякати наших коників із гармат? Може, тоді вони втихомиряться?
Наливайко кивнув головою.
Оливка розвернув жеребця до горбів, коли з кручі, об-бігаючи кущі, через бур'яни і паліччя вниз до Дністра виломилися з-під скель полонені татари. Вони посипали-повалили так несподівано й рясно, що Наливайко і військо не встигли й змигнути оком, як татари вже були тут, унизу, на березі, і — хто б міг подумати?! — вони несли за руки й ноги зв'язану кушаками та мотузяччям козацьку свою поторопілу сторожу. Не гаючись, татари повкладали її снопами перед Наливайком, а самі — всі триста — попадали на коліна. Ті ж козаки-сторожа, що стерегли татар під глодом і скелями, тепер, татарами зв'язані, лежали на спинах і животах, і піт виїдав їм очі. Знизу, з землі, люттю налитим оком вони обводили колінкуючих своїх полонених і ніяк не могли дотямити, як могло статися, що їх, сторожу, татари зненацька скрутили і принесли до Наливайка на берег. А з води, із Дністра, вже спалахнули білі козацькі зуби, і все Наливайкове військо зареготало зі своїх помотузованих товаришів-роззяв-ґаволовів! Військо засміялося так, що навіть річковими закрутами пішла, розкочуючись, луна, а темні орли на хмарах затрималися й попримирали... Чи злякались, чи що, а від того козацького реготу раптом замовкли коні. Вони враз перестали іржати і поніміли, ніби хто замастив їм глиною морди. Коні, видно, таки добре злякалися, бо разом із військом реготала з себе вже й сама сторожа! Татарське мотузяччя на її спинах і животах прямо-таки напнулося й заходило від сміху! Ошелешені, коні подумали, що козаки з них глузують і перекривляють! Мало що їздять-скачуть на них, б'ють батогами, нагайками й канчуками, а ще регочуться й зневажають! Через те пониклими поглядами кінноцтво похилилося до води, стишилось і ніби важко поснуло... А козаки розійшлися, що не витримав навіть євнух: євнух нацупив на лисину Якову шапку, затулив білими рукавичками вуха і, перекидаючи з ноги на ногу в халаті черево, повальки посунув за шарабани. За своє полонене життя він бачив багатенько й усяке, зустрічав і божевільних, але щоб отако відразу здуріло кілька тисяч здорового молодого народу, — такого він ще не бачив!..
З колін перед копитами Свата до Наливайка підняв під-свічені камінцями, немолоді очі виваляний у червоній глині татарин. Золотаве і кругле, як місяць, татаринове обличчя від спраги та переживань полущилось, пороговіло риб'ячою лускою, й коли він заговорив, то сухі його губи тріснули і взялися кров'яним павутинням. А говорив цей плосколиций табунник так, що поміж його словами не було продиху. Слова спурхували з його намовчаних губ і летіли-сипались зграями. Він ще й розмахував роздряпаними об шипшину руками, кидав ними на загнаних у Дністер коней, на голомозих своїх земляків і торохтів, торохтів без упину, як з гори немащений віз.
— Якове, — покликав Якова Шийку гетьман, — що він від мене хоче? І нехай стане на ноги.
Шийка, почувши таку, — а він так само й подумав, — особливу від гетьмана просьбу, відразу ж поскаженішав і ніби враз пожирнів, набундючився й загергав табунникові таке, що той не лише не звівся на ноги, а вгруз головою у землю по брови.
— Що ти йому сказав? — спитав Наливайко.
Яків, дивлячись на зроговілу лисину кримчака, від свого гергання відійти ще не міг і дошепочував щось про себе.
— Що ти йому сказав?! — перепитав Наливайко.
— Та нічого такого...
— А все ж? — Наливайко подивився на Якова так, що той прохолов відразу.
— Та то я сказав від себе... Воно, пане гетьмане, з мене вискочило само... А сказав я, що як татари будуть такі розумні, то ми їм повідриваємо голови й викинемо к собачій матері у Дністер... Вони, бачиш, хочуть, щоб ми повернули назад їм хоч би по конику і відпустили додому, бо ніякі вони не нукери, а пастухи!
— Так він і сказав?
— Так і сказав.
— Повтори, аби чуло військо, — наказав Наливайко.
Шийка набрав повітря, і рот його покруглішав, став під вусами темним яблуком. Тицяючи нагайкою на схилених татар, він прокричав:
—Татарики хочуть, щоб ми дали їм по конику й відпустили! Бо ніякі вони не вояки, а конопаси!
"По конику... конопаси..." — пішло над військом, від сотні до сотні, й відразу ж у відповідь Шийці загорілись у воді голови козаків.
— У Дністер їх! У воду!
— Хто у кого в полоні? Бусурмени у нас чи ми в бусурменів, що вимагають?
— Та не вимагають, а лише просять! — заступивсь за татар Шийка.
— Бач, тепер вони конопаси! А хто з ханом до нас приліз?! Не вони? — і жили на шиях у козаків від натуги посиніли й набубнявіли, вони стали як батоги.