—Якове, розв'яжи, — попросив Шийку зв'язаний біля води його кум Степан Медолиз. — Камінчики в спину колють!..
— Ти ж бачиш, Стьопо, що мені ніколи! Що я говорю по-татарськи! — знов набундючився Шийка, і тінь від його чалми, що досі падала на лежачу чубату голову Медолиза, відсунулась і попливла по голих головах кримчаків.
— Шиєчко, залізло щось у ніс! Лоскоче!
— Полеж, полеж, куме! Ти вже не наш, — відказав через вус Медолизові Шийка. — Ти вже татарський! Хто тебе пов'язав — вони? От вони тебе нехай і розв'язують!
— Ну, Якове, підожди! Дай-но я лише вив'яжусь — тоді побачиш! — ображений Медолиз перевернувся на бік, до Шийки потилицею. — От воно хай... і я тобі ще скажу, татарський я чи який!..
—А може, гетьмане, справді: віддаймо татарам хоч би лошат. І нехай вони з ними ідуть собі з Богом додому.—Теплими, голубими очима Матвій Шаула глянув на Наливайка. — Бо нащо нам ті лошата? Сама морока... А татарам із ними усе ж буде ліпше...
— Спитайте, пане полковнику, військо, — так само тепло відповів Шаулові Наливайко.
Шаула зручніше вмостився на віслючкові й підняв над собою ратище.
— Хлопчики!.. — ледь чутно вигукнув він.
— Хлопчики! — гаркнули оповісники, і дністровими закрутами знов подалася луна, і Дністер перестав плюскотіти. В скісному сонці довга від Шаулиного ратища тінь простяглася на полонених і на козаків, зламалася на чистій воді і затремтіла на течії. — Ви мене чуєте? Я говорив би й голосніше, та вже не можу...
Наливайку на мить здалося, що від полковника вже пахло воском.
— Чуємо, — прогули козаки. — Говоріть, як говорите! Чуємо!
— Так от слухайте: віддаймо татарам лошат! Нащо нам ті лошата? Сама морока...
— Ні-і-і! — потемнілими голосами загули з Дністра козаки. — Не дамо і лошат!
— Вони й нам знадобляться! В обозі будуть. Нехай підростають! — зачорнів біля Наливайка й Оливка.
— А може, воно і так... тоді лошенятка повибрикують ще у нас... вам, панове, видніше... — згодився з товариством Ша-ула, нахилився над віслючком, підняв з його вилинялої морди його ж тепле вухо і заходився тим вухом протирати закислі від сну старі віслюкові очі.
— Якове, скажи татарам, щоб порозв'язували наших нетяг, бо камінці їм штрикають у животи, — ніби й не глузуючи, обернувся до Шийки гетьман. —Але ж повідлежують собі й ноги! Як тоді на коней сідати?
Побучовілий Степан Медолиз, а з ним і десяток помоту-зованих татарами його товаришів-невдашок, лежачи на животах, повхнюплювались носами в кам'яне вогке кришиво і засопли дужче. Сіра кам'яна потеруха поналипала їм на вуса, й вони гидливо крізь вуса запирхали.
Яків переклав. Татари посхоплювались з колін і ніжно, мов дорогих дітей, звільнили від мотузяччя своїх охоронців, повкладали їм у руки позабирані під скелями шаблі і вже не перед Наливайком, а перед ними, похиливши спітнілі шиї, повклякали на коліна. Та звільнені сторожі, а перший Медолиз, тручаючи татар ногами, самі попадали на коліна і з пересохлими, скарлюченими язиками стали пити дністрову воду.
— Ти лише глянь, Семенку! — свиснув у дірку від зуба Жбур. — І ті, і ті на колінах! Тож хто перед ким стоїть?
— А чорт їх тепер розбере! Хай стоять, доки не поколіють! Вони так мені вже усі поостогиднячили, що я бив би їх дишлом вдень і вночі підряд — так я хочу спати!..
Наливайко кинув оком на довбишів, і знову прогримкоті-ли оббиті міддю шкіряні, витовчені палицями литаври. Лише цього разу коротко і різкіше. Наливайко став на стремена і підняв шаблю.
— Панове! — голос його пішов над військом широко і далеко. — Ось уже рік, як ми на волі. Що за цей рік з нами було і як, — ми знаємо це самі. Від того нам голова не болить.
— Не болить! — і чотири тисячі козацьких усмішок засвітились до нього з Дністра.
— Рік, панове, минув, як ви настановили мене своїм гетьманом. Пора, панове, мене скидати. — І Наливайко вклав шаблю в піхви.
І тут чи то Дністер ураз обмілів, чи козаки раптово попідростали, враз повищали, бо вихопились над водою їхні полив'яні шиї, і вони в один голос, в одну горлянку, в один вус прокричали:
— Цур тобі пек таке говорити! Чи ми тебе не хочемо, що таке, гетьмане, кажеш? Не хочемо іншого! Пануй над нами, як і до цього!
"Пануй над нами! Не хочемо іншого! Хочемо Наливайка!" — прокричав, здавалося, і Дністер, і щурики над глиняними скосами в берегах, і ховрашки під кущами шипшин та глоду, прокричали луною яри байракам, а байраки самому степові. А кам'яні скіфські баби з того боку Дністра розтулили свої тисячолітні німі уста й, не оглядаючись на віки, спрагло прошепотіли: "І ми хочемо любого нам Наливайка!.."
У відповідь їм і Дністру, степові і ховрашкам, щурикам і козакам з табору від возів ударив з гармат Димко.
— Северине, Северине, оглянися на кручу! — і Петро Жбур потягнув Наливайкового Свата за повід. Наливайко оглянувся: на кручі, де куріли на вогнях казани, поруч з У Пу і євнухом мерехтіли китайці. Хто з в'язкою хмизу на плечах, хто з ополоником, хто з ситом сіяти борошно, — вони вже ладили з козацькими кашоварами козацький обід. "Хочемо
Наливайка!" — гостроверхі вимовити ще не могли, а от "цур тобі пек" перейняли відразу, бо це, мабуть, було ближче до чогось такого їхнього.
— Хочемо Наливайка! — надималися кашовари.
— Цур тобі пек! — пташиними голосами вторили їм китайці, і їхні кіски на змокрілих потилицях підстрибували, як з води рибка.
— Так від казанів пахне, як ще не пахло ніколи! Через них від мене почало відбирати й сон... — облизав губу Оливка й примовк, бо Наливайко став на стремена знову, і знову темним човником заснував на його темному горлі борлак.
— Дякую, панове, за честь на гетьманство.
Він поклонився війську й своїй, а тепер Жбуровій сотні, що стояла у нього за спиною під глиняним урвищем. Військо і шанобливі китайці, дивлячись з кручі на козаків, поклонились йому. Довбиші вже було замахнулися палицями над литаврами, як Наливайко зупинив їх руків'ям нагайки і заговорив тихіше:
— ...Маю, панове, перед Богом великий гріх. Будучи сотником у князя Острозького і на його хлібі, а заодно й під рукою поляків, я пролив кров запорізьких козаків під П'яткою... Тепер вже кайся не кайся, а цей гріх буде лежать на мені. — Наливайко затих, обвів очима полки і сотні, глянув на принишклу за спиною свою колишню п'ятківську сотню. — Та хочу спокутувати хоч трохи свого гріха перед Всевишнім і перед запорожцями, якщо вони П'ятку мені пробачать...