— І що далі?
— Те, що мало бути... Я зараз вискочив з хати, сів на коня та й пігнав між козаків.
— Котюзі — по заслузі...
— Не такої смерті він собі заслужив,— каже полковник,— я виховав собі гадюку за пазухою... А що нам тепер робити?
— Поки що нічого,— каже Задирака,— сидіти тихо і берегтися. А я тим часом скочу на мій хутір подивитися — він ближче границі, як Самара.
Сотник попрощався, скликав своїх козаків і поїхав додому.
Остали самі свої. Дід простягся на лаві і захріп на усю хату. При вікні сиділа затурбована Марта з якимсь шитвом, прийшла сюди і Степанида.
— Напасть нас не мине, сину, і я на те приготований,— та краще мені зараз загинути, як попасти в руки московських опричників. Отож, сину, ми зробимо так: як вже не буде для нас виходу, то нехай собі наші посполиті заберуть мої стада та табуни, нехай мій хутір піде з димом, а ми оба втікаємо на Січ... Лиш це мене турбує і гризе, що наші бідні жінки будуть робити, бо москалі, піймавши їх, стануть їх мучити за нас.
— Не бачу у тому великої турботи: як поїдемо, то і жінок заберемо. А поки що то я, не чекаючи ні на що, поїду зараз сам. Там є Жук, і, може, я буду йому помічний у дечому. Може, наше козацтво на Січі ще так дуже не збабіло, як наша старшина. Може, вдасться вибрати іншу старшину, може, з'явиться який новий Сірко, а може... хто може вгадати наперед, що буде...
— На це я малу маю надію. Козацтво вже свій вік пережило, пора вмирати...
— Ні, тату, ми ще не дамося — коли б лише вибрати кращу старшину... А жінки наші будуть жити на Січі.
— Ти забув, що січовий закон не дозволяє...
— На Січі-городку то так, але на січовім базарі, то там живе жіноцтво. Зрештою, недалеко Січі є ріжні балки, де живе жонате козацтво, то і там можна буде їх примістити, поки не заведемо ладу на Запорожжю.
— Ти все ще надієшся, сину. Я гадаю, що все пропало. Вмерла козацька душа, а московські хижаки розшарпають стерво.
— Тоді ми підемо під турка — я знаю добре шлях, знаю і турків. Чимало живе там нашого брата!
— А Запорожжя пропаде під чоботом наїзника... Усі замовкли, на всіх сум наляг градовою хмарою...
Правду кажуть старі, що сонце заходить... Настане довга морозна московська ніч. Не кожному, що тепер у пітьмі засне, доведеться діждати світання... А може, нікому не доведеться побачити ранньої зорі та сходячого сонця, котре московські царі прислонять своєю широкою долонею,— і козацький світ навіки померкне... Полковник ходив в задумі по хаті, Петро спер голову на руки. Жінки втирали нишком сльози. Дід спав спокійно на лаві, як людина, що зробила добрий вчинок...
Увійшов в хату осаул Терешко і перебив мовчанку:
— Чого ви всі так посоловіли, мов сова вполудне? Дав нам Бог побіду — тільки радіти, а ви сумуєте...
— Чи ти гадаєш, що як раз погромили москалів, то вже біді край? Прийдуть другі, і десяті, і зроблять те, на що завзялися.
— Не такий чорт страшний, як його малюють. Розгромили раз — розгромимо і десятий. Коли б лиш можна вкупу зібрати козацтво...
— Коби-то, але коли немає єдності... Сідай, батьку, випий з нами та перекуси...
— А дід де подівся?
— 'Хропе, сердега,— знемігся...
— От вам козак, от запорожець,— той то знає різати! Ріже ворога, мов курчаток. Різне ножем по шиї — і вже голова відлетіла. Здається, що такий немічний, а у нього сила, мов у ведмедя.
Здавалося, що з прибуттям Терешка у хату смуток кудись подівся, всім стало веселіше. Може, воно не так дуже зле, як здається?
— Мені би, тату, таки зараз на Січ поїхати...
— І яз тобою їду,— каже твердо Степанида.
XIII. НЕПРОХАНІ ГОСТІ
Сотник Максим Задирака жив на хуторі в орельській паланці, близько річки Орелі. Жив вдівцем і мав при собі сина-одинака Омелька.
На запросини полковника Кандиби поїхав з невеличким почетом козаків у Самару. Москалі пхалися вже і до тієї паланки, і хоч полковник для обережності не писав, чому його запрошує, він сам догадався. Але й орельська паланка була на межі колонізаційного терену. Тому, хоч був радий, що так легко розгромив московський дивізіон, не втративши ні одного козака, проте радість недовго тривала, бо чим ближче було додому, тим більше непокоївся і хвилювався, що у себе дома застане. Йому здавалося, що москалі довідалися про його вчинок в Самарі раньше, ніж він приїде додому. їхав усю ніч і поспішав щосили. Прибув до оселі аж над раном.
Хоч ще було дуже рано, сотник завважив у селі незвичайний рух. По селі швендялися якісь люди, котрих серед мряки не міг пізнати. Аж стрінув одного посполитого. Він припав до сотника і хопив його за стремено:
— В нещасливу годину виїхав ти, пане сотнику, із села. Тут вчора таке страшне сталося, що не доведи, Господи!
— Кажи швидко, що сталося?
— Прийшли знову царські люди, навели в село цієї якоїсь голоти, обірванців, та приказали прийняти до кожної хати одну сім'ю, поки їм хат не поставлять.
Забрали у нас землю і подавали їм наділи. А ті пройдисвіти балакають так по-чудернацьки, що ніяк не розбереш.
— А козаки що на те?
— Та що ж ми без проводу могли зробити? Хто сперечався, того зараз в кайдани і кудись повезли...
Сотником аж підкинуло:
— Ви дурні, свинопаси — не козаки. А де ж була ваша зброя?
— Вони нас заскочили так ненадійно, що не було коли подумати про оборону.
— Багато козаків забрали?
— Взяли якої півсотні. Взяли Гриця Рубленка, Панаса Макогона... Взяли й Омелька...
Сотника наче гадюка вкусила. Потиснув коня і пі гнав до свого хутора. За ним — його козаки.
А на хуторі застав таке, що його аж заморозило. Ворота вивернені, частокіл місцями поломаний, двері в хаті відчинені. Видно, тут без боротьби не обійшлося.
— Гей! — гукнув сотник,— хто ще остав живий — виходь зараз!
З хати виглянуло кількоро чужих голів, із стайні вийшов заспаний парубок і чіхався в голову.
— Панасе, сюди! — що тут сталося і які там чорти гостюють в моїй хаті?
Парубок розказав те саме, що сотник чув вже на селі. Вчора прийшли царські люди, привели гурток зайдів і казали їх тут примістити. Омелько не давався, сварився з ними і до шаблі брався, та його вмить зв'язали, закували в кайдани і повезли кудись. А зайдів — повна хата.
Сотник пігнався в село і казав дзвонити у дзвони на тривогу, бо сурмача теж москалі забрали. Стали узброєні козаки виїздити на майдан. Душа в них вступила, як довідалися, що сотник вже вернувся. Сотник станув між ними: