— Ніде правди діти, ви поводилися, мов дурні барани. Стільки вас було, у кожного була зброя,— і далися взяти москалям? Ганьба вам! Тепер за мною — в погоню! Мусимо в першу чергу визволити наших людей з московського ясиру. Рушайте передом і показуйте шлях, котрим харцизи повтікали.
Валка рушила скоком. Не важко було знайти шлях, бо вони приїхали сюди возами і вертали тим самим шляхом. Сотник навіть не почислив, яка у нього сила, скільки козаків за ним поїхало. Шкода було на це часу втрачати. Він гнав навмання з твердою вірою, що мусить ворога здогонити і розбити. Важко помститься за кривду, яку йому заподіяли.
Гнали вихром без утоми. Передом їхали стежі. А москалі, боячися погоні, втікали теж прямо на Слов'яно-Сербію. Втікали лівобіч річки Орелі. Треба було перетяти їм шлях і перебігти дорогу. В тому місці річка Орель згинається дугою на південь. Сотник миттю переправився через річку і пігнав знову півпе-рек до річки, де була друга, менша переправа. Він обміркував, що тудою мусять москалі переходити. Станули і дали коням відпочити.
— Скільки буде наших? — сотник питає десятника.
— Сто двадцять.
— А скільки було москалів?
— Втроє стільки.
Передні комонники московські перейшли річку. Як лиш вийшли на берег — козаки вдарили на них тараном саме тоді, як головна сила увійшла в воду. А що між москалями були бранці, небезпечно було стріляти, і треба було йти на рукопашний бій. Передніх змели вмент, а дальші, побачивши, що сталося, покинули бранців і пішли врозтіч.
Козаки перейшли річку і пішли за ними в погоню. Допомогли бранцям вийти з води і розбивали на них кайдани. Від урядовця, котрий наділював землею поселенців, довідався сотник, що команда знала, що на нараді у Кандиби був і сотник, і тому, крім війська — щоби піймати старшину, вислано другу, окрему команду, котра б поселила балканців сотникові. А коли його не застане — щоби взяла його сина як заложника, поки він сам не віддасться в руки. Сотник, почувши таке, приказав повісити московського урядовця, перебити всіх пійманих у полон гусарів.
— Тепер, хлопці, вертаймося додому, бо й там треба зробити порядок з нашими гостями.
Омелько їхав біля батька, що не промовив до нього ні слова. Насупив брови, і видно було по лиці, як хвилювався. Врешті став гримати:
— Мені соромно за такого сина, як ти, Омельку. Я тебе оставив на своє місце, а ти так легко дався підійти москалям... За таке ледарство я повинен би тобі голову відрубати.
— Відрубай, тату, я не буду боронитися, але перш за все вислухай мене. Бо коли це піде зі мною в могилу, то ніколи не довідаєшся правди і мені та собі зробиш кривду... Москалі напали на наше село кількома валками з ріжних кутків. Той урядовець, котрий там повис на вербі, сказав мені, що коли будемо сперечатися і поселенців не приймемо, прикаже село спалити. І зараз порозлазилися по селі, мов мурашки. Не можна було села оборонити. Так я зібрав наших козаків, запер ворота і хотів відбиватися. Та якийсь гусарин зайшов іззаду і закинув мені петлю на шию. Мене повалили на землю і зв'язали. Тоді розбіглися козаки. Коли б я провинився у чім-небудь, я не смів би називатися твоїм сином.
Заки сотник повернув з козаками додому, в селі вже знали, що москалів розбито. Що в селі остало — посполиті і жінки, побравши ціпки в руки, стали виганяти з хат непроханих гостей. Зігнали усіх на майдан, а звідси гнали їх серед глуму і насміхів. І саме коли сотник вертався — стрінув обірванців, яких проганяли в степ.
Усі були раді, що так легко позбулися влізливого ворога. Не зараз схочеться йому залазити в чужу хату. А що і москалям дали прочухана, то чей же вже буде спокій.
Не поділяв тільки радості сам сотник Задирака. Він знав добре, що Москва помститься і свого досягне. Та він не дбав про себе. Забере сина і гурток вірних козаків і піде в світ. Але що станеться з його посполитими? О! — незавидна їх доля... За кілька днів москалі будуть тут знову.
В'їздив до свого хутора з болючим почуванням. Усе здавалося йому тепер чужим, покаляним поганою рукою мерзенного влізливця. Усе майно розграблене, комори порозбивані, в хаті нелад, всюди повно сміття. Остало лише те, що на ньому і що було закопане під землею. Його дратували веселі вигуки народу по селі, та він не хотів відбирати йому тої радості.
Після вечері скликав до себе сотенну старшину на раду:
— Що ж, панове товариство: радіємо з побіди, та воно не довго буде тривати. Лиш не видно, як знову Москва гряне на нас.
— Будемо відбиватися,— каже старий дід Лазар.— Ти, пане сотнику, показав нині, що Москва не така страшна, як нам здавалося.
— А що буде, як до нас стане присікатися щораз більша сила? У цариці війська доволі, і вона його не пожалує, щоби на свой ому поставити. Москва — то така пожерлива тварина, що хоч бий її по рилі, скільки хочеш, вона все буде рити і не уступиться. Але нам не можна піддаватися. Краще голову покласти, ніж погодитися з москалем, щоби панував наді мною. Я вас, панове товариство, на те запрохав, щоби ви на все були готові — навіть на найгірше, яке собі можна погадати. Москалі прийдуть знову і приведуть нам знову до наших хат цю чужомовну наволоч, а нас у степ понаганяють. Я вертався до села з побічного походу, наче до вмираючої людини. Недовго мені при-йдеться побувати у цій хаті, котру будував ще мій покійний дід.— У сотника задрижав голос.— Ну, годі! — так судилося. Видно, що козацтво пережило свій вік, і пора вмирати...
У тій хвилі увійшов в хату старий дід-запорожець, котрий лишився в хаті полковника і казав називати себе Голотою.
— Ваші голови! — гукнув від порога. Всі оглянулися.
— Здоров будь, старий товаришу. Сідати просимо — будь нашим гостем.
— Ні, сотнику, не сяду, поки не виясниться справа. Правда, що на хуторі у Самарі я був тобі несогіршим товаришем і помічником?..
— Свята правда, ти гарно храбрував,— дай нам, Боже, більше таких лицарів.
— А нам — таких сотників. Та я прохав тебе, щоби узяв мене з собою, бо в мене рука свербіла зняти ще бодай одну головку московську із пліч. Я, грішний, втомився і заснув, а ти забув за мене і не розбудив. Чи воно так годиться?