– Виходить, маркіза знала, чому ви стали жити як відлюдник?
– Так, добродію.
Попіно досить промовисто стенув плечима, рвучко підвівся й відчинив двері кабінету.
– Ноелю, можете йти собі, – сказав він писареві. – Пане, – провадив слідчий, звертаючись до маркіза, – хоча мені все ясно після того, що ви розповіли, все ж таки я хотів би почути від вас і про інші факти, наведені у клопотанні. Так, ви взялися за комерційну справу – заняття, яке не личить людині шляхетного походження.
– Про це я не хотів би тут говорити, – сказав маркіз і знаком попросив слідчого йти за собою. – Нувйоне, – звернувся він до старого, – я спущуся до себе. Скоро повернуться діти, залишайся з нами обідати.
– То ваше помешкання не тут, пане маркіз? – запитав Попіно, спускаючись сходами.
– Ні, добродію. Ці кімнати я винайняв для контори видавництва. Погляньте, – мовив він, показуючи на оголошення, – офіційно "Мальовничу історію Китаю" видаю не я, а один із найшанованіших паризьких книгарів.
Маркіз повів слідчого на перший поверх.
– Ось моє помешкання, – сказав він.
Попіно розчулила скоріш невимушена, ніж вишукана поезія, якою дихала ця затишна оселя. Погода стояла чудова, вікна були відчинені, і до кімнат вливалися пахощі рослин та квітів; сонячні промені звеселяли й пожвавлювали коричневі тони дерев’яних панелей. Оглянувши все навколо, Попіно подумав, що божевільний навряд чи зміг би створити чарівну гармонію, яка так вразила його в цю хвилину.
"От би мені цю квартиру", – подумав він.
– Ви, мабуть, скоро виїдете звідси? – запитав він маркіза.
– Сподіваюся, – відповів той. – Але я зачекаю, поки менший син закінчить школу й характер у моїх дітей цілком сформується. Тільки тоді я введу їх у світське товариство й дозволю близькі взаємини з матір’ю. Крім того, я хочу, щоб вони поповнили свою солідну освіту в мандрах: нехай побувають у європейських столицях, подивляться на людей та світ і звикнуть розмовляти мовами, які вивчали. Сідайте, добродію, – сказав він, коли вони увійшли до вітальні. – Знаєте, мені було незручно говорити про видання "Історії Китаю" при графові де Нувйоні, давньому другові нашої родини. Він повернувся з еміграції зовсім без грошей, і я з ним розпочав це діло, більше заради нього, ніж заради себе. Не відкривши йому справжньої причини мого усамітнення, я сказав, що теж розорився, але в мене, мовляв, лишилося досить грошей, щоб розпочати справу, в якій він може бути мені корисним. Моїм вихователем був абат Грозьє; Карл Десятий, під чию опіку перейшла бібліотека Арсеналу, ще коли він не був королем, на моє прохання, призначив його туди бібліотекарем. Абат Грозьє глибоко вивчив Китай, його побут і звичаї; свої знання він передав мені в тому віці, коли важко не захопитися до самозабуття тим, що вивчаєш. У двадцять п’ять років я вже знав китайську мову і, мушу признатися, я завжди відчував мимовільний захват, думаючи про цей народ, який підкорив своїх завойовників; народ, чиї літописи беруть початок у багато давніші часи, ніж часи міфологічні чи біблійні; народ, який, спираючись на незрушні традиції, зберіг недоторканою свою країну – країну, де пам’ятники по-справжньому величні, управління досконале, перевороти неможливі, де ідеал прекрасного розуміють як першоджерело мистецтва, позбавленого практичної вартості, де розкіш і ремесла досягли рівня, якого нам ніколи не перевершити, тоді як китайці не поступаються нам навіть у тих галузях, де ми віримо в свою перевагу.
Та хоч іноді мені й кортить пожартувати з наших порядків, порівнюючи Європу з Китаєм, я все ж таки французький дворянин, а не китаєць. Якщо вас бентежить фінансова сторона моєї справи, я можу дати вам докази, що ми маємо дві з половиною тисячі передплатників на це літературне, іконографічне, статистичне і релігійне видання, монументальне значення якого визнають повсюди; наші передплатники живуть у всіх країнах Європи, лише у Франції їх нараховується тисяча двісті. Передплатна ціна на "Історію Китаю" становить близько трьохсот франків, і граф де Нувйон матиме з цього шість-сім тисяч річного прибутку – адже турбота про його достаток і була таємною причиною, яка спонукала мене взятися за це діло. Щодо мене, то я сподіваюся на ці прибутки влаштувати деякі розваги своїм дітям. Сто тисяч франків, що їх я мимохідь придбав, підуть на оплату уроків фехтування, на коней, на костюми, на театр, на вивчення музики й живопису, на книжки, які їм захочеться купити – одне слово, на всі ті примхи, що їх так приємно задовольняти батькові. Якби мені довелося відмовити в цих радощах моїм любим дітям – а вони цілком заслужили їх своєю мужністю та наполегливим навчанням – жертва, яку я приношу заради честі нашого імені, здалася б мені удвічі тяжчою. За ті дванадцять років, добродію, які я прожив далеко від світського товариства, виховуючи синів, мене зовсім забули при дворі. Я відмовився від політичної кар’єри, я втратив славу, успадковану від предків, і не набув нової, яку міг би передати дітям; а проте наш рід нічого не втратив – я виховав благородних людей. Якщо я не став пером, то мої сини здобудуть це звання, присвятивши себе чесному служінню батьківщині й зробивши їй неоціненні послуги. Змивши пляму ганьби з нашого роду, я забезпечив йому славне майбутнє: хіба не виконав я свій високий обов’язок, хоч для цього мені й довелося усамітнитися від світу й зректися шанолюбних задумів? Чи хочете, ви, добродію, почути від мене ще якісь роз’яснення?
В цю мить у дворі зацокотіли кінські копита.
– А ось і вони, – сказав маркіз.
Незабаром до вітальні, весело вимахуючи хлистами, увійшли два підлітки, вбрані елегантно й водночас просто, в рукавичках, у чоботях із острогами. Їхні обличчя розчервонілися на свіжому повітрі й пашіли здоров’ям. Обидва потиснули руку батькові, обмінялися з ним, як з найближчим другом, поглядами, в яких світилася ніжна приязнь, і холодно вклонилися слідчому. Попіно визнав за недоречне розпитувати маркіза про його взаємини з дітьми.
– Добре розважилися? – запитав пан д’Еспар, звертаючись до синів.
– Чудово, тату. На перший раз я збив шість ляльок дванадцятьма пострілами! – похвалився Камілл.