– А де ви були?
– В Булонському лісі. Ми там зустріли матір.
– Вона зупинила карету, щоб поговорити з вами?
– Ми так швидко мчали, що навряд чи вона помітила нас! – відповів молодий граф.
– Чому ж ви не під’їхали й не привіталися з нею?
– Мені здається, тату, вона не дуже любить, коли ми підходимо до неї при людях, – тихо сказав Клеман. – Ми вже надто дорослі.
Слідчий мав добрий слух і розчув цю останню фразу, від якої маркіз ледь помітно спохмурнів. Попіно з приємністю спостерігав за батьком і дітьми. Його погляд з якоюсь особливою ніжністю зупинився на маркізові д’Еспарові, чиї риси обличчя, поведінка й манери свідчили про бездоганну порядність, про духовну чистоту і лицарську шляхетність, про благородство в усій його красі.
– В…ви б…бачите, д…добродію, – мовив маркіз, знову починаючи заникуватись, – ви б…бачите, що представники правосуддя м…можуть приходити с…сюди, коли їм заманеться; ат…тож, коли їм заманеться. Тут і справді можна поб…бачити божевільних. Дітей, які трохи б…без тями від свого б…батька і б…батька, що б…божевільно любить своїх дітей. Але таке божевілля ні для кого не становить небезпеки.
В цю мить у передпокої загримів голос пані Жанрено, і славна жінка вдерлася до вітальні, хоч лакей і намагався затримати її.
– Нема мені коли тут стовбичити! – крикнула вона. – Атож, пане маркіз, – провадила жінка, розкланявшись на всі боки, – мені треба побалакати з вами негайно. О лихо! То я таки запізнилася, пан кримінальний суддя вже тут.
– Кримінальний суддя? – вигукнули обидва хлопці.
– А я, дурна, сподівалася вас удома застати, та де вже там, коли ви зранку гайнули сюди. Так воно й буває. Як треба оббрехати порядного чоловіка, то ви, крутії, тут як тут. Я, пане маркіз, прийшла сказати, що ми з сином усе-усе вам повернемо, адже йдеться про вашу честь. Та і я, і мій син ладні вам навіть своє віддати, щоб тільки вам не було жодної прикрості. Їй-богу, тільки дурневі заплішеному могло прибандюритися взяти вас під опіку…
– Батька під опіку? – вигукнули хлопці, мимоволі тулячись до маркіза. – В чому річ?
– Замовкніть, добродійко! – сказав слідчий.
– Діти, залиште нас, – звелів маркіз.
Обидва хлопці, хоч і дуже стривожені, без найменшого заперечення вийшли в сад.
– Пані, ті гроші, які передав вам маркіз, ви можете вважати своїми на цілком законних підставах, – сказав Попіно, – хоча пан д’Еспар надто благородний у своєму розумінні порядності. Якби від кожного, хто володіє майном, захопленим за тих або тих обставин, хай навіть нечесними засобами, закон вимагав повернути його через півтораста років колишньому власникові, то небагато залишилося б у Франції маєтностей, які можна вважати законними. Двадцять дворянських родин збагатилися, розділивши між собою статок Жака Кера, не один принц королівської крові примножив свої володіння завдяки конфіскаціям, які провели на користь своїх прихильників англійці, коли вони підкорили частину Франції. Наше законодавство дозволяє панові маркізу розпоряджатися своїми прибутками на власний розсуд, і ніхто не може звинуватити його в марнотратстві. Людину беруть під опіку, коли її вчинки не мають під собою ніяких розумних підстав, але в даному випадку передача вам коштів спричинена найдостойнішими, найшляхетнішими мотивами. Отож ви маєте повне право зберегти все отримане, не терзаючись докорами сумління, і хай собі світ лихословить, скільки йому заманеться, про великодушний вчинок маркіза. В Парижі навіть найчистішу доброчесність не пощадить найбрудніша обмова. Вельми прикро, що на тлі наших звичаїв вчинок маркіза вражає своїм благородством. Задля честі своєї країни я хотів би, щоб такі вчинки у Франції вважали буденними. Та уявлення в нас панують такі, що, порівняно з іншими, пан д’Еспар здається людиною, яку слід увінчати лаврами, а не погрожувати їй опікою. За всю свою тривалу судову практику я не бачив і не чув нічого, що зворушило б мене так, як зворушило почуте й побачене тут. Але ж цілком природно знайти найвищу доброчесність саме в людині, яка розуміє, до чого зобов’язує її шляхетне походження. Сподіваюся, що після моїх слів, ви пане маркіз, повірите в мою скромність і спокійно поставитеся до суду, якщо він буде.
– От і чудово! – вигукнула пані Жанрено. – Оце суддя так суддя! Знаєте, шановний, я б і поцілувала вас, якби не була такою почварою. Ви говорите як по писаному.
Маркіз простяг Попіно руку, і Попіно щиро її потис, кинувши на цього славного у приватному житті чоловіка погляд, сповнений глибокого розуміння, а маркіз відповів йому ласкавою усмішкою. Ці двоє людей, таких порядних, таких великодушних, один – буржуа бездоганної поведінки, другий – дворянин, сповнений високих почуттів, зблизилися один з одним тихо, без струсу, без вибуху почуттів, як зливаються два світлі промені. Добрий геній цілого кварталу почув себе гідним потиснути руку цьому двічі шляхетному чоловікові, а маркізові серце підказало, що рука цього судді з тих, які ніколи не стомлюються творити добрі діла.
– Пане маркіз, – сказав Попіно, відкланюючись, – я радий сказати вам, що вже після ваших перших слів я визнав за непотрібне вести протокол допиту. – Наблизившись до маркіза, він відійшов з ним до вікна і сказав йому: – Вам час повернутися до колишнього життя. Мені здається, в цьому ділі маркіза перебуває під чиїмось впливом, і вам негайно треба почати боротьбу з тією людиною.
Уже вийшовши на подвір’я, а потім і на вулиці, Попіно кілька разів озирнувся, розчулений згадкою про недавню розмову. Такі спогади ніколи не стираються з пам’яті й оживають там щоразу, коли душа потребує розради.
"Це помешкання дуже мені до вподоби, – міркував слідчий, повертаючись додому. – Якщо пан д’Еспар звідси виїде, я найму його…"
Назавтра, близько десятої ранку, Попіно, який напередодні виклав свої висновки в письмовій формі, попрямував до Палацу правосуддя, збираючись здійснити суд швидкий і справедливий. Коли він увійшов до гардеробної, щоб одягти мантію, служитель повідомив йому, що голова суду чекає його у себе в кабінеті. Попіно зразу ж пішов туди.
– Добридень, любий Попіно, – сказав голова суду й відвів його до вікна.