— Нiчого, — удавано бадьоро сказав Ява. — Я був певен, що в оперi нема. Опернi артисти голос бережуть, бояться застудити — жоден спiвак не стане тобi купатися на пляжi. Купаються тiльки драматичнi артисти.
Ми спустилися по вулицi Ленiна до Театру росiйської драми iменi Лесi Українки. Але й там (а пiсля того в театрi iменi Франка) — нас чекало жорстоке розчарування. В обох театрах не було жодної вистави про царя, i серед портретiв, що висiли в фойє, я не знайшов того, кого шукав. Лишався останнiй Київський театр юного глядача. Ми пiднiмалися вiд театру iменi Франка по сходах повз незвичайний дiм на вулицi Орджонiкiдзе, що був геть-чисто весь облiплений чудернацькими фiгурами: тут були i слони, i змiї, i дивовижнi птахи, i зовсiм якiсь незрозумiлi потвори i чудовиська… Iншим разом я б, роззявивши рота, витрiщився на цей дiм, бо такого дому нiде в свiтi нема, тiльки в Києвi. Але тепер я байдуже проходив повз нього i навiть не дивився!
В душi моїй було так темно i погано, що всi цi страховиська, якби ожили i заглянули, — перелякалися б.
— Не журися, — втiшав мене Ява. — Ну, звичайно ж, вiн з юного глядача. Точно. От побачиш. I грає царя в якiйсь казцi для малят. I напевне, комiк. По-моєму, ми його навiть бачили колись по телевiзору. Отой, пам'ятаєш, що перечепився через порiг i впав. Ги ги…
Ява намагайся розвеселити мене. Але я не пiддавався. Всю дорогу до Театру юного глядача вiн марно пробував заспокоїти мене.
Ми зайшли в театр i наче у школу на велику перерву потрапили: галас, метушня, бiганина. I все чогось малеча — навiть без пiонерських галстукiв ще. Пiдiйшли до каси, аж виявляється — зараз вистава для молодших школярiв, учнiв першнх-четвертих класiв. П'єса-казка.
— Про царя? — жваво спитав я.
— Нi, про Червону Шапочку, — вiдповiла касирка. Скривилися ми, та що поробиш, не йти ж додому, тим бiльше, що треба у фойє артистiв побачити.
— Що ж, доведеться про Червону Шапочку дивитися, — сказав Ява.
Взяли ми квитки. Пiшли. Розштовхуючи малечу, ходимо по фойє, дивимось на портрети. I до кожного я пiдходжу з тремтiнням, з острахом. Останнiй же театр, останнi надiї.
Переглянули ми всi портрети, i впало, покотилося моє серце… Нема нашого артиста, нема та й годi. Що ж тепер робити? Де ж його шукати? Значить, не артист вiн. Але ж вiн точно сказав, що артист. I про царя ж говорив… Як же це так!
— Стривай, не журися, — пiдбадьорює мене Ява. — Може, просто його портрета не помiстили. Пам'ятаєш, як Стьопа Карафолька на шкiльну Дошку пошани не попав, бо, коли фотографували, його саме бджола вкусила, i мордяка була, як гарбуз. Може, i в цього щось таке…
— Та! — махаю я рукою, а самому так хочеться, щоб це було правда, так хочеться.
— Хлопцi! Здоровте, хлопцi! — чуємо раптом Обертаємось на голос i бачимо — Вальку. В бiлому платтячку, з великим бантом-метеликом на головi, вона стоїть, тримаючи за руку хлопчика-першокласника в синiй шкiльнiй формi.
— Я вас зразу впiзнала, — радiсно скрекекече Валька. — Ви давно в Києвi? Ви з екскурсiєю приїхали, чи як? Ви самi чи з усiм класом?
Я мовчу… Це його знайома, хай вiн i говорить Але Ява теж мовчить. Ви б подивилися на Яву. Вiн спершу зблiд, потiм почервонiв, потiм знову зблiд, потiм почав братися якимись плямами. Такого вигляду вiн не мав навiть тодi, коли торiк провалився у старий колодязь.
А Валька не вгаває:
— А ви на скiльки приїхали? А лиходiїв своїх ви впiймали тодi чи нi? Обiцяли ж написати. Мабуть, адресу загубили. Еге ж? Та чого ви мовчите? Не хочете зi мною говорити?
Нарештi Ява опанував себе i розтулив рота. I з того рота вилетiли слова:
— То чого… ми нiчого ми навпаки…
Не можна сказати, щоб то було дуже красномовно, але я не став втручатися у їхню розмову. Хай балакають'
Та й пiзно було втручатися, бо якраз продзвенiв третiй дзвiнок, i всi заспiшили в зал. Вистава почалася.
Ми сидiли у сьомому ряду. Валька у дев'ятому. I Ява замiсть того, щоб на сцену дивитися, весь час штаньми стiлець полiрує i голову назад повертає — на Вальку зиркає.
— Голову скрутиш, доведеться задом ходити, — в'їдливо кажу я. Та вiн навiть i не глянув на мене.
А на сценi вiдбувалися рiзнi казково-дитячi пригоди з Червоною Шапочкою, яку грала досить уже пiдтоптана товстенька артистка з пискливим голосом.
Пiдступний сухоребрий i довгоносий Вовк саме пробивався у двiр до Бабусi, щоб з'їсти її. Моторна Бабуся рятувалася, як могла, — зводила барикади з меблiв, бiгала по всiй сценi, жбурляла у Вовка глечики i каструлi.
А попiд тином бiля якоїсь буди була прив'язана справжня жива курка — єдина Бабусина худоба. I от пiд час дiї курка заплуталась у шворцi, якою була прив'язана, i почала битися. Захопленi боротьбою Вовк i Бабуся нiчого не помiчали. Всi з хвилюванням дивилися на бiдну курку, яка, знесилена, вже ледве дихала, але що поробиш — не гукати ж, не зривати ж виставу.
Бачу — Ява крутиться, крутиться на стiльцi, наче йому жару в штани насипали, потiм враз пiдвiвся i пiшов. Прямо по проходу до сцени. Я принишк. I зал принишк; i всi голови до Яви повертають, як на парадi до генерала, що обходить вiйська А Ява йде, iде, iде, пiднiмається на сцену, пiдходить до курки i починає її розплутувати. А артисти собi грають, нiби не помiчають Яву, нiби його й нема на сценi. Ява розплутав курку i спокiйнiсiнько пiшов назад на своє мiсце. Тiльки коли вiн сiв, я почув, як важко вiн диха, i як бухкає в його грудях серце. А через кiлька хвилин Вовк з'iв-таки Бабусю, i перша дiя закiнчилась Завiса опустилася, в залi спалахнуло свiтло. Всi заплескали в долонi, причому бiльшiсть глядачiв повернули голови i дивилися на Яву. I було незрозумiле, кому вони аплодують — артистам чи Явi. До нас вiдразу пiдбiгла Валька.
— Ой здорово! Ой молодець! I як ти наважився! Я б нiколи не змогла. Ой молодець! — вона говорила голосно, навiть, по-моєму, надто голосно. Видно було, їй приємно, щоб усi бачили, що вона знайома з Явою. Вона пишалася цим. Звiдусiль на Яву були спрямованi захопленi погляди. I коли ми вийшли в фойє, то весь час то тут, то там чули прнглушенi голоси: "Оцей! Оцей! Он вiн пiшов! У бiлiй сорочцi!" По-моєму, це було саме те, про що мiг тiльки мрiяти Ява. Вiн був щасливий. Сказати, що вiн сяяв, це, мабуть, нiчого не сказати. Вiн ходив по фойє, як на ходулях, нiби вiн вищий всiх на свiтi. Очi його випромiнювали щось таке, чого не здатнi випромiнювати очi звичайних людей. I такий вiн був далекий-далекий вiд мене, як нiколи в життi. Я i мої переживання з отим годинником для нього зараз просто не iснували Звичайно, вiн був герой, це ясно, але менi було неприємно дивитися на нього.