— А це мiй братик Микола, — сказала Валька, бо Ява здивовано позирав на першокласника у синiй шкiльнiй формi, що весь час крутився бiля нас. I братик Микола почервонiв, наче його знайомили не з кирпатим Явою, а з космонавтом Поповичем, кiноартистом Рибниковим абощо.
— Я, власне, сюди заради нього й прийшла, бо мати його самого ще не пускає, — нiби вибачаючись, пояснила Валька. Пiсля чого Ява змiряв братика Миколу одверто зневажливим поглядом. Той ще бiльше почервонiв.
— То ви їх упiймали-таки чи нi? — спитала Валька.
— Авжеж, — недбало кинув Ява.
— I не написали. Теж iще! Чи, мабуть, адресу загубили? Так?
— Нi, не заiубили. Але… — Ява здвигнув плечима, i цей жест можна було зрозумiти: мовляв, чого б це я став писати дуже потрiбно… Валька зашарiлася. Переборюючи нiяковiсть, сказала:
— Ну ви, звичайно, не самi їх ловили, вам дорослi допомагали. Чи, навпаки,ви дорослим…
— До чого тут дорослi, — пхикнув Ява. — Ми самi…
Вiн блискавично зиркнув на мене i… прикусив губу. Та було вже пiзно.
Я зiтхнув, пiдняв руку i влiпив ному в лоба три дзвiнких добрячих шалабани — аж луна пiшла. Валька зоикнула. Братик Микола захихотiв. Хтось iще поблизу засмiявся. Ходулi зламалися, i Ява опинився на землi — отетерiлий червонии, як помiдор, з виряченими очима. Менi аж шкода його стало. Та хiба я винен? Вiн же сам домовлявся. Було б не стави ги таких умов…
Бачачи, що Ява не збирається давати менi здачi, Валька (добра душа!) накинулась на мене:
— Ти чого? Здурiв? Що це за жарти?
Круг нас почали збиратися дiти Ява забiгав очима, як загнане звiря, i видушив iз себе усмiшку, — жалюгiдну роблену усмiшку (так усмiхаються, сидячи на чужiй грушi, коли заскочить хазяїн). I сказав:
— Нiчого… Все гаразд… Тепер ми квити… — обернувся до гурту. — Ну, чого дивитесь? Кiна не буде.
Дiти, посмiюючись, почали розходитися — тим бiльше, продзвенiв дзвiнок, антракт закiнчувався.
— А що все таки сталося? Чого це ви? Ви що — посварились? — не могла заспокоїтися Валька.
— Зовсiм ми не посварились. Просто у нас угода е одна, — Явi не хотiлось пояснювати Ми вже зайшли в зал i пробиралися до своїх мiсць.
— А яка, яка угода? — не вгавала Валька (от уже ж та дiвчача цiкавiсть!)
— Та потiм, пiсля вистави.
— Ну, добре, то ви ж не тiкайте.
— Гаразд.
Роздiл VI
Будка. Вухо за вухо!
Вистава закiнчилася, i ми вийшли з театру. Ява зовсiм заспокоївся вiд шалабанiв i тенер, по-пiвнячому витягнувши шию (от-от кукурiкне!), зазирав через голови. То вiн виглядав Вальку з братиком Миколою.
— Може, пiдем? Нащо вона нам потрiбна? Тiльки стрекотатиме, як сорока, — сказав я похмуро. Настрiй у мене був паршивий — годинник муляв менi серце. I, здавалось, не було вже нiякої надiї на те, що вiн потрапить до свого хазяїна. Хоч виходь на вулицю i гукай. Та хiба догукаєшся! Хiба знайдеш людину (не знаючи нi прiзвища її, нi адреси) у мiстi, де пiвтора мiльйона жителiв, ще и пiвмiльйона приїжджих! Безвихiдь! Хоч криком кричи, хоч плач!
Але Ява зовсiм на iншiй хвилi, зовсiм не про те думає.
— Як це ми можемо пiти! Ти що! — говорить вiн — Ми ж обiцяли почекати. Виходить, знову на брехню мене штовхаєш! Дивiї, так i шалабанiв назаробляти можна.
"Ми обiцяли!" Як це в нього здорово виходить! Сам обiцяв, а каже "ми". Який колективiст! Нащо менi така радiсть! Я й рота не розтуляв…
Але висловити всього цього я не встигаю, бо з юрби якраз випурхнула Валька з братиком Миколою i пiдбiгла до нас.
— А я вас у фойе виглядала, думала, ви там чекаєте. Ну, ходiмо!
Ми йшли вулицею в парк до пам'ятника Ватутiну. Валька весь час говорила, але я не слухав. Менi було нецiкаво. Аж раптом я почув своє iм'я.
— Чого це Павлик якийсь кислий такий, сердитий? Вiн не хворий? Чи, може, в нього щось сталося?
"Сама ти хвора", — роздратовано подумав я. Що їй вiд мене треба? I не люблю, коли мене Павликом називають! Павлик-равлик!..
Ява пронизливо подивився на мене, i в очах його було:
"Ну, друже, брехати я не можу. Вибачай".
— Так, сталося, — зiтхнув вiн. — Неприємнiсть сталася…
I Ява раптом почав розповiдати все, як було: i про весь учорашнiй день, i про годинник, i про те, як ми сьогоднi ходили по театрах.
Спершу я хотiв перебити, втрутитися, не дати йому говорити, але потiм менi враз стало байдуже — хай розказує, що це вже може змiнити.
Слухаючи Явину розповiдь, Валька весь час ойкала i сплескувала руками:
— Ну ти диви!.. От же ж!. Оце-то да!
А коли Ява скiнчив, схвильовано сказала:
— Ну, ви подумайте, як вийшло. Звичайно, треба обов'язково знайти того артиста… — i раптом очi в неї заблищали — А знаєте що! Здається, одна людина може вам допомогти. Там у нас живе старий артист Максим Валер'янович. Вiн уже на пенсiї, не виступає, але вiн знає всiх-всiх артистiв. Вiн ще до революцiї грав на сценi. Ви йому опишете вашого "царя", i вiн напевне впiзнає, хто це. Хочете, я вас познайомлю?
Ми перезирнулись. Ява глянув на мене переможно. Наче вiн знав, що iснує на свiтi такий Максим Валер'янович. Та ще ж невiдомо, чи зможе той допомогти. Але чому не спробувати. Не таке в мене становище, щоб вiдмовлятися.
— А вiн дома зараз? — спитав я, даючи цим зрозумiти, що я згоден.
— Та мабуть Вiн часто хворiє i взагалi здебiльшого дома сидить. Ходiм.
Знайомий нам двiр на вулицi Сiчневого повстання зустрiв нас веселою гучною музикою — якiсь молодята, що товклися на балконi другого поверху, крутили магнiтофон. Я подумав, що це добра прикмета — у кiно, наприклад, коли щасливо вирiшується якесь дiло, завжди грає весела музика.
Ми з Явою бадьоро закрокували пiд музику до флiгеля, певнi, що Максим Валер'янович живе в одному з Валькою будинку. Але Валька сказала: "Нi, не сюди", — i звернула в темне пiдворiття. Ми з Явою почервонiли — це ж Валька могла здогадатися, що ми були вже тут! Добре, що в пiдворiттi було темно i вона нiчого не помiтила.
З пiдворiття ми вийшли на заднiй двiр, до старих скособочених сараїв. Сараїв було багато, однi двоповерховi, з дерев'яними сходами i вузьким мiстком уздовж другого поверху — як на пароплавi, iншi — низькi, приземкуватi. Мiж сараями, у темних щiлинах, зелено свiтилися котячi очi.
Ми проминули сараї i почали спускатися стежкою, що гадючилася мiж кущiв дерези.