Зрештою, хіба можна чекати від так званих митців появи гармонійної картини світу — у слові, пензлі чи звукові? Ще й носиться дехто з ними, як із писаними драними торбами... Чому, скажіть, я повинен їм допомагати у якихось малоцікавих маргінальних пошуках, котрі ні наскілечки не зворушують мене —людину начебто освічену і неглуху до краси? Чому вони, всіляко маскуючись, нав'язують соціуму власний комплекс духовної "вищості" чи, принаймні, інакшості? їй-бо, іноді це безсоромне нав'язування власного гонорейно-танатичного мистецтва нагадує знаний медициною синдром сифілітика, коли хворий, принаймні, підсвідомо, не лише заздрить здоровому чи ненавидить його, а ще і хоче заразити, прищепивши повноцінній клітині свою болість.
Я звів би національне мистецтво лише до ужиткового рівня. Якщо живопис — то портрети або пейзажі на замовлення бажаючих. Якщо поезія — то оди або антипанегірики, залежно від совісті, нинішнім олімпійцям. Проза? Біографічні романи про великих бізнесменів-будівничих. Скульптура? Зображення замовницьких голів і торсів! Музика? Розважальні легкі мелодії для розслабухи! Про якісь мистецькі абстракції навіть не хочу чути, хіба для одного відсотку пересичених багатіїв. Елітарне мистецтво? На фіг! При бажанні я сам міг би бути таким же сповненим псевдозначимості таємничим і малозрозумілим елітарієм...
Але Бог із ними... Я ж начебто недурний чоловік, звідки така небайдужість у формі неприязні? Невже всередині мене, наче у якогось шилькгрубера або джугашвілі, помер митець? Зрештою, любив поезію Нерон. Але, кажуть, що це не заважало йому страчувати віршарів опісля поетичних турнірів, якщо вірші не сподобалися... І поети, ха-ха-ха, під пресом страху смерті або силкувалися перестрибнути власний скромний хист, або не признавалися нікому, що страждають збоченням до віршарства, ха-ха-ха!
22
— Але до дупи мені ці рефлексії, якщо бути відвертим. Цікавить інше — уже тиждень відчуваю довкола себе якісь малозрозумілі флюїди...
Чекай, чекай... Саме стільки часу працює у нашій фірмі Христина... Ми з нею в одному секторі. І одразу майже посварилися. Вона (із притиском) сказала, мовляв, багато чоловіків намагаються видавати себе суперменами, а насправді є недолугими биками. Натяк? Але чому мені і так образливо? А потім ще додала, вдавано спокійно і між іншим, що чоловіки, як правило, нічого не тямлять у психології жінки ("на біса мені твоя психологія, ще одна, розумієш, блакитнокровна інфанта"). Я спитав, уже зачеплений, чи є такі, що тямлять; звичайно, але вони переважно женоподібні і... відразливі своїм копирсанням та розумінням жіночої душі; іноді, мовляв, не варто надто копирсатися... Як це розуміти? Я глянув на Христину. І в ту мить між нами спалахнув якийсь шквал дивної солодкої неприязні. Хотілося сказати цій приємній русоволосій панянці щось образливе, до прикладу, що жінка не думає про недолугість чоловіків, коли її муж, далеко не витончений інтелігент із "перепрошую" через речення, після чергового адюльтеру тягає її за коси. Адже ввічливість і делікатність із окремим психотипом жінок викликає у них темний спротив, така їхня природа, мовляв, і що тут вдієш.
Але Микита змовчав, подумавши: "А якщо вона після цих слів дасть мені ляпаса? Що робити тоді? Відповісти? Гидко. Піти геть? Не знаю. Звільнитися з роботи? Сказати лайливу універсальну фразу? Але... для чого ці фантазії? Я і вона нічого не зробили, Микито, ти хворий чи дурний?"
Микита вже встиг розлучитися, але автор ще встигне описати цей банальний (з екзистенційної чи психологічної точки зору стороннього) випадок. Але кожен розлучений чоловік має приховані образи і претензії до протилежної статі, і навпаки. Егоїзм статі, чоловічий і жіночий шовінізм. І ніякі тендерні студії чи найрадикальніші теорії не справляться з цим прокляттям статевого герметизму!
Бо що тобі до феміністичних фоліантів чи маскулінного скепсису, коли ти проводиш і довгі, і безсонні ночі наодинці? І ніяка дружба, жодна найзворушливіша чоловіча солідарність не замінить тобі жіночого поцілунку. Вже не йдеться про хвилевий рай пестощів коханої. Навіть нелюба жінка (окрім повії) звільняє тебе від надмірної гормональної шизи. Бо для певного штибу чоловіків схрещування за бартером (піська=гроші) гірше мастурбації, бо тоді до них мимоволі підкрадаються думки про якусь неповноцінність, коли направду не любить жодна жінка. Краще вже володіти гумовою лялькою із секс-магазину...
І що для марій чи наталь "сестринські" розмови на кухні; ох, які вони всі сволоти, ті мужики, які тварюки, тільки б засунути і сприснути. Звідси буває недалеко і до псевдолесбійства як сатисфакції від потреби дарувати власну ніжність (яка проста іноді причина гомосексу...). Адже посестри (подруги, колежанки) почешуть язиками і підуть, а ти залишаєшся у самотинності чотирьох стін, хоча твої руки так хочуть голубити його, втіленого із мрії у плоть...
І ти боїшся цих двоногих самців, і твої, зафіксовані підступним мозком, травматичні реакції на чоловіків посилюють зачакловане коло невдач. Адже ти колюча і неприємна з ними. Ти говориш не те, що думаєш насправді, і хто, окрім психоаналітика (за відповідну суму, а де її взяти?) вникатиме у твою порушену гармонію сприйняття протилежної статі?
Отже, що мали би означати її, начебто мимохіть кинуті слова, не варто, мовляв, надміру копирсатися чи філософствувати?
Я спитав, скільки їй років; двадцять три, спокійно відповіла Христина, без кокетливого сюсюкання чи вдаваних образ, мовляв, а як ви думаєте, чи виховані чоловіки питають жінок про вік?
Мені сподобалася ця незалежна прямолінійність, адже жінка її віку, котра вже приховує кількість власних днів народжень, по-своєму невпевнена і залежить від зовнішніх подразників, сподіватися на які є хисткою і сумнівною привілегією... Чомусь подумав, що мені тридцять п'ять, дванадцятирічна різниця у віці, інше покоління, хоча після двадцяти такі вікові розбіжності трохи вирівнюються.
Але ж я — не геронтофіл чи фанатик власних ровесниць, частині яких уже пасує жорстке — як символ перекреслених жіночих надій — слово "баба". Жінки (і навіть не в сексі чи у квітучому тілі тут заковика), кохаючись зі старшими менами, випромінюють і віддають їм невловимі флюїди молодості. Направду, чоловіки, одружені із значно молодшими, тримаються і зазвичай виглядають підтягнутими і юнакоподібними. Напевно, спрацьовує підсвідома потреба омолодження, ілюзія продовження юності, міраж регенерації плоті. Хоча великий закон старіння пізніше розраховується із юнакоподібними за всіма векселями, але хто би про це думав, обнімаючи і пестячи молодість? Зате жінки, закохані у старших чоловіків, швидше в'януть, бо великий закон не терпить порожнин. Але хто би із них про це думав, обіймаючи і пестячи власний ідеал, індивідуальний для кожної, адже прихильницям вікових мезальянсів (коли відкинути нецікаві історії, зв'язані із чітким матеріальним розрахунком) зазвичай нудно із плиткими та ординарними ровесниками — без чоловічого шарму, запаморочливого запаху одеколону, становища і тієї особливої ніжності, на яку спроможні представники верхньої вікової межі мезальянсу. Адже ровесниці цинічніші, ображеніші і втомленіші, а так хочеться циклічного кола повернення весен кохання...