Але шукати партійної метафорики і партійної музики, партійної витонченості і партійного патриціату все одно, що шукати у темній кімнаті чорного кота, особливо якщо його там немає. Бо будь-якій партії непотрібна мрія. І будь-який лицарський міраж є для будь-якої партії баластом або безглуздям.
Михайло познайомився з Микитою на одній вечірці. Важко уявити більш строкатих людей і за походженням, і за переконаннями, і навіть за соціальним статусом.
Проте подібні до нас не завше викликають симпатію. І хто може дорешти зрозуміти цю витончену гру психологічного парадоксу, ці алогізми інтересу або байдужості, ці найхимерніші нюанси, через які ми дружимо, толеруємо, симпатизуємо, загалом усю цю звихнуту психоделію наших стосунків?
Лише тінь деміургійної волі рухає нашими дружбами і анти-дружбами, лише вищий промисел розплутує і заплутує наші найбанальніші і найхимерніші історії ставлення людини до людини, тільки незрима маєстатична рука переставляє безвільними фігурками-людьми на монументальній шахівниці. Тінь деміурга і сяйво ієрархічності пронизує наш суєтний бедлам, не даючи йому остаточно скотитися у прірву ніщоти і велетенську западину неіснування.
Михайло дратував Микиту. Микита дратував Михайла. Крещук і Юркевич як антиподи. Михайло проти Микити. Микита — це антиМихайло. Коли вони зрідка спілкувалися, то гармонійна бесіда не могла тривати більше п'яти хвилин. Сварки не влаштовували Микиту. Мовчання дратувало Михайла.
Витончена крещуківська іронія над фанатичними Михайловими "аристократами духу" і скутістю мислення. Запальні Михайлові нападки на "холодний космополітизм" і поклоніння абстракціям-філософемам Микити.
Загалом, Михайлові був більше потрібен глумливий крещуківський скепсис; дешевий театр надлюдини влаштовуєш, мовляв, звідки ця твоя мефістофелівська пиха і відстороненість? Микита лише сміявся, бо ніколи не трактував серйозно ані Юркевича, ані його місця у своєму житті. їхні спорадичні стосунки було неможливо назвати дружбою, навіть приязню, швидше —прихованими інтересами антагоністів, де кожен щось черпав від іншого.
Бо у дружбі (чи любові) ніколи не існує рівності. Завжди хтось тисне на іншого, потрапляє у психологічну залежність, ненавидячи її. Дружба (чи любов) — штучки не для емоційно стурбованих, а для врівноважених. Бо перші здатні усе зіпсувати власними психопе-ревитратами.
Михайла завжди непокоїв ще один істотний нюанс. Крещук ніколи не шукав з ним зустрічей, не добивався розмов, ні про що не радився із нарваним "аристократом". Через те не було меж Михайловому здивуванню, коли Микита зателефонував, пропонуючи спільну поїздку в гори. Ігноруючи планами, Михайло відразу погодився.
57
Маріє, ти настільки перевтомлена, що не відчуваєш жодної радості? Але камінний спокій відреченої і байдужість (опісля некрозу любові і ненависті) тебе теж покинули. Залишився тільки страх через сина і страх за сина, а ще тягуче очікування непоправного.
Напевне, коли людину покидає бажання жити, вона стає дальтоніком. І всі навколишні речі уподібнюються до каміння. Відтінки всіх кольорів стають кольором каменя. Речі як каміння, люди як камені, будинки наче брили. Безнадія не має кольору, у законсервованого смутку відсутній смак, затверділа жалоба не містить запаху. І, неначе дія родового прокляття із фараонських гробниць, на людину каменем звалюються нові біди.
З Віктором ти майже не розмовляєш, бо твоя довголітня материнська офіра волає об сатисфакцію. У мозку шкрябається лише припадок мужефобії, бо два представники цього класу знівечили твою долю. Спершу — твій лікар (іноді ти думаєш, що ще здатна до почуттів, бо, якби могла, то...)
...Ось він прокидається із ранковою ерекцією двадцятилітнього бичка; такий лискучий, огорнутий
пурпуром здорової фізіології розбещеного самця. Встає. Ліниво плентається до ванної, чухаючи себе поза лівим вухом, цей дрібнокаліберний гедоніст і еротоман-сибарит.
Нічого не підозрюєш, бугаю, не знаєш, що у ванній на тебе очікує Марія — ха-ха-ха! — із каменярським молотом для твого ніжного тім'ячка, Марія із ампулою смертельної отрути, яку вжене у твоє ялове розслаблене серце.
Він заходить. Крик спершу тонесенький, потім гучніший. Широка доріжка його крові, що розповзається коридором, кімнатами, містом, стаючи рікою чи морем.
Але ти, Маріє, вже не бачиш цього. Бо лежиш у тій страхітливій ванні із виряченими очима, адже молот купила для нього, ампулу ж заздалегідь приберегла собі...
Потім — твій син Вітько (небо може впасти на землю, потрясаючи довкілля апокаліптичним гуркотом), якого ти так любила.
...Він знову замахусться, щоби вдарити тебе кулаком. В обличчя. І це ритуальне матереборство, цей божевільний кулачисько (падаєш навзнак) донищує тебе дорешти.
Ти знову готуєш дві смертоносні ампули. Спокійно підходиш до Віктора-матеревбивці. Але не встромити ампулу у тіло, яке виносила і випестувала. І ти заганяєш крихітний металічний шматок точнісінько у власне серце...
Ти вже майже не думаєш про колишнього чоловіка. Не думаєш і про Віктора. Лише інстинкт матері змушує прати і варити йому. Зате — так безжально і гостро —відчуваєш, як росте і міцніє на твоїх грудях стороннє утворення, якась метастаза.
Ти не знаєш, що таке канцерофобія і канцерореальність. У тебе уже немає жодних острахів. Ти не звертаєшся до лікарів, допоки приступи болю не стають нестерпними.
Підчас вимушеного візиту з'ясовується, що у тебе злоякісна пухлина молочної залози. Ти не розповідаєш про цей діагноз нікому.
Не має значення. Однаково. Байдуже.
58
Як завжди, Микита у горах відкривав себе знову. Він був тут із невеличким товариством знайомих: Михайлом та його дівчиною. Михайлові вкотре хотілося романтизувати і демонізувати, на цей раз, козаччину:
Як завжди, Микита у горах відкривав себе знову. Він був тут із невеличким товариством знайомих: Михайлом та його дівчиною. Михайлові вкотре хотілося романтизувати і демонізувати, на цей раз, козаччину:
— Уявляєш, Микито, це військо? Цих кремезних, цих здорованів із кульчиками у вухах і диспропорційними оселедцями на голомозому черепі? Вони наводили жах на воріженьків навіть власною зовнішністю!