93-а
...чому? саме вона? саме ця? прицвяхована попереднім досвідом? чому я повинен підбирати огризки після чужого бенкету плоті?..
...завжди мріяв закохатися у чорноволосу жінку злегка демонічної вроди, щоб на її обличчі була відбита оргіастична печать і тавро блудниці...
...а Влада — шатенка, яка не має матової шкіри із пам'яттю про стародавні возлиття і старовинні еротичні молитви... вона така перелякана, зі специфічними внутрішніми неврозами...
...для чого ці думки про неї? ця стороння воля, що винайняла квартиру у моєму мозкові?..
...може, я боюся кохати? маю досить сексу із соратницями?..
...будь-які прив'язаності обмежують, будь-яке кохання є прокрустовою постіллю...
...а якщо все промине, як із Христиною? Я вперше не знаю, чого хочу...
...вона каже, що зі мною дуже затишно і чомусь плаче; хіба плачуть від затишності?..
...жіночі і дитячі сльози нічого не означають, хто би дошукувався у них якихось сенсів?..
...іноді припускаю, що це вистава однієї акторки, із корисливою метою, але щоб аж так талановито?..
...наш інтим пов'язав мене шовковими кайданами... ...вчора прокинувся і одразу подумав про кружечок її волосся біля лівої скроні...
...я не хочу знати деталей її попередньої історії, бо мене відлякує деталізація, яка нищить ніжність...
...що би я робив, якби Владислава зараз чекала мене біля дверей під'їзду, напевно, всі теорії розлетілися би до дідьчої матері...
...нема сенсу, Микито, у жодних рефлексивних повітряних замках чи перестрахувальницьких обладунках, бо життя сильніше від людини...
...досить прикидатися, я люблю навіть її прищик на правій руці; іноді вона заковтує деякі закінчення фраз...
...це так мило, бо фрази і слова неважливі, якщо любиш...
94
Я жне люблю її
з надмірної любови...
(І. Франка)
Ох, Михайле, Михайле, якісь чари оповили твою країну. І вона вже не нагадує тобі юного принца чи цнотливу інфанту, а лише немовлятко, вражене церебральним паралічем.
...Може, слід вдаватися до стародавнього знахарства, зібравши всеукраїнське ворожбитське рушення в Марийському палаці? Нехай викочують яйце, зливають віск на ритуальні тарілки, гадають на чайових зернах і кавовій гущі, б'ють у бубни чи барабани, влаштовують ворожбитські оргії на столичних бульварах, кличуть потворних сибірських шаманів, можливо, їхнє камлання і підвивання, стогони і жертвенні каліцтва допоможуть хворому немовляті?..
Але ці тьмяві князівсько-християнські небеса над сільською стодолою і помпезною столицею відвергнуть як чорномагі, так і біломагі культи. Це архаїчне повітря, настояне церковними дзвонами і недільними літургіями, не приємле чорноти сумнівних ритуалів.
...Зібрати б у великому українському степу священиків різних конфесій, протоієреїв та єпископів, ченців та дияконів. Кадитиметься ладан сакральної літургії, піднімаючись до старовинних боярських хмар і ширяючи над водами священної ріки, у пучині якої потонули дерев'яні кумири. Ладану цим відреченим душам, літургійного читання Євангелія, се є кров моя Нового завіту, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів, цим спроневіреним серцям, монументального молебеня для цієї декадентської території!
Допоможе не допоможе може...
Бо ми всі нагадуємо свою країну. Із гарячковими першопорухами і відсутністю терпіння. Із п'яною мелодраматикою і тверезою розгубленістю. Із еклектичним тавром на депресивному чолі. Із (подекуди) облудливою повагою та (більш поширеною) потаємною ненавистю до власної духовної еліти. Із мазохістським сумом за пружністю замашного канчука.
І це господарство страху, цей халіфат невизначеності, ця оспала ділянка розрихлих лінивих чорноземів, ця гігантська колба ювенальної крові, ця гермафродитна царівна, що здатна полюбити лише трансвестита-царевича — це ти, Михайле Юркевичу. І ми.
94-а
А може, я, Михайло, син Івана, із роду Юркевичів, даремно трачу найкращі роки в гонитві за тим, чого немає і ніколи не було? Може, я закоханий у зловісну пустелю, чорну фею-невидимку і метафізику молекулярних порожнин? Бо звідки інакше стільки ходячих мерців, кастрованих душ і стандартних тіл, спраглих лише комфорту?
Чому переслідує видиво ходульної руки? Скульптурної голови? Манекенного серця? Клонованої нирки? Іграшкових очей? Музейних пальців? Механічної, території? Застиглої думки? Статичної любові? Мертвого розуму?
Я вже нікому і нічому не вірю. Мені байдуже, слабкий я чи сильний, людина чи клон. Тільки перевтома моя реальна і невблаганна. Лише клубок нервів нагадує, що я ще живий.
...Якщо живий, на місяць вий або з шакалом воду пий, лягай під кий чи лімфу лий, чи власні кості перемий, доки працює чорторий; ти ще живий? то ний і гний чи вовкулакою завий...
Забитися б у якийсь куток — і знову почати бавитися дошкільними іграшками...ссати материні груди, а потім стати ембріоном її дітородного лона...зробитися зародком із мікроскопічними кінцівками і неотруєним серцем...бути не виплодком ненависті, а плодом любові...
95
Усе життя нас мордують фіктивні пристрасті.
Іграшка, яку забула купити мама. Незаслужена двійка клімактеричної педагогічки. Розчарування чи захоплення храмом науки, куди ми всі приходимо як здобувані на професію. Гримаси кохання. Ой, чи добре пройде наше весілля, чи будуть задоволені п'яні гості?
Неслухняні діти. Якомога-га-га більше грошей, бо не виживе сім'я, підемо простягати руку! Болячки і неврози — власні та близьких (у післясовдепівських країнах не прийнято говорити про неврози, хоча ними страждає більше три чверті населення; адже ми люди-цвяхи, люди-термінатори, слов'янське залізо! Напевно, у зв'язку з цим парадоксом слов'янські культури — одні з найдепресивніших у світовому контексті).
Але іграшки, закинуті на горище, покриваються іржею. Хлоп'ячі велосипеди стають дідами, а дівочі ляльки — бабами. Так.так, десь у паралельному просторі існує царство старечих іграшок; мавр зробив свою справу, мавр може піти. Правильна педагогічка, поставивши нам двійку, одразу забуває про це, у кращому випадку, має на короткий час дрібну утіху, також страждаючи пристрастю за міражами. Дрібніє і забувається як розчарування, так і захоплення нашими храмами науки. Гримаси нашого кохання — ну ж бо, скажімо нарешті правду! — заспиртовуються і муміфікуються відповідно до зростання кількості наших літ. Пам'ять про наше весілля давно розпалася на фрагменти: блідуваті щоки нареченої чи недорікуватий від хвилювання сміх жениха, забльований ранковий родич-алкоголік, тяжа матеріальних збитків, про яку за першої-ліпшої нагоди не проминуть сказати ваші родичі. Діти стали дорослими, виборовши право на власне життя і переступивши через наш сліпий материнсько-батьківський егоцентризм. Грошей не було достатньо ніколи, а їхню левову пайку з'їли речі та унітаз, який майже не змінився за останніх тридцять-сорок років. Болячки та неврози стають все вередливішими та невблаганнішими — і нарешті починають володіти нами, а не ми ними.