— Це теж інформація до роздумів.
— Можливо. Але більше ніяких проявів у взаєминах між ними не помічено. Капітан користується у команди повагою. Суворий, але справедливий. До "Квітки-Основ'яненка" плавав на "метеорах", "ракетах", фарватер знає добре, аварій не мав. З наступного сезону "Квітку-Основ'яненка" обіцяють перевести на закордонні круїзи. Дніпро — море, Україна — Румунія. І в цьому заслуга капітана Пилипея. Так вважає команда. Я говорив із кількома матросами… А як у тебе? Відносно Вороного?
— У нашій картотеці зареєстровано три Вороних. Вороний Артем Степанович, 1931 року народження, старий "карманник", п'ять років як "зав'язав", хворий на виразку шлунка, зараз лікується в Миргороді. Єременко Василь Олександрович на прізвисько Вороний, 1949 року народження, рецидивіст, убивця, грабіжник, зараз відбуває покарання у колонії суворого режиму. І Вороний Юхим Веніамінович, 1964 року народження, засуджений торік за грабіж і насильство.
— О! Годиться. Ті двоє навряд. Хоча Єременко не виключений. А от цей третій… І грабіж, і вік… може бути цілком Ципиним батьком. Тоді зрозуміло стає… Треба б підняти справу — чи не проходили свідками або потерпілими капітан Пилипей і співак Сокирко.
— Співак?
— А що? Згадай Френка Синатру. Його зв'язки з мафією.
— Щоб підняти справу, треба офіційний запит. Не хотілося б поки що нікого підключати.
— А ти спробуй неофіційно. У тебе ж стільки знайомих. Таку коротку довідку — лише два прізвища, — тобі можуть дати дівчата з архіву.
— Ну, я подумаю… А як там наші хлопці?
— У своєму репертуарі! Вже вискакували з ілюмінатора у воду.
— Та ти що?!
— Ну, про це потім. Зараз перерветься. Бо у мене вже гроші закінчуються. З Черкас подзвоню знову. Бувай!
— Щасливо.
Коли Анатолій Петрович після телефонної розмови вернувся на теплохід, Григорій Тарасович, Вітасиків тато, зустрів його несподіваною звісткою:
— До речі, серед пасажирів теплохода є Вороний.
— Звідки ви знаєте?
— Директор круїзу сказав.
— Отак сам узяв і доповів? — усміхнувся Попенко.
— Ні, — і собі усміхнувся Григорій Тарасович. — Я його зустрів. Кажу: "Ви мені не допоможете? Мені сказали, що тут у вас на пароплаві їхатиме один дуже цікавий чоловік, екстрасенс. Назвали прізвище, але я забув. Причому прізвище, не повірите, точнісінько як у тому оповіданні Чехова, — коняче…" Є, пам'ятаєте, у Чехова таке оповідання…
— "Коняче прізвище"… Пам'ятаю. А ви молодець!..
— Стривайте… "Дуже, кажу, я хотів би з ним познайомитися, він, кажуть, лікує від віталіго, а в моєї дружини на руках білі плямочки з'явилися, вона так переживає. Якщо вам не важко". — "Зараз. Подивлюсь", — каже. Пішов, переглянув списки. Приходить: "З "конячими" прізвищами лише двоє — Білокінь і Вороний". І назвав каюти. "Ні, кажу, не те… Значить, немає, кажу, дезінформували мене. Шкода…"
— Ну, Григорію Тарасовичу, ви діяли, як справжній оперативник. Комар носа не підточить. Могли б у нас працювати, — капітан Попенко дивився на Вітасикового тата з неприхованим захопленням.
Григорій Тарасович почервонів і опустив очі.
Вітасик перезирнувся з Женею і теж почервонів від задоволення: що й казати, приємно, коли твого тата хвалять.
Вороний виявився високим худорлявим дядечком років під п'ятдесят із гачкуватим носом і сивими вусами. Вираз обличчя його був похмурий і непривітний. А може, це просто здавалося. Лиха й зловредна річ — підозра. Коли на когось падає підозра, ти вже якось мимохіть не можеш дивитися на нього об'єктивно, а тим паче доброзичливо.
Тому капітан Попенко вважав за свій обов'язок попередити:
— Дорогі друзі! Будьмо стримані і розважливі. У нас іще нема жодної підстави для звинувачень, жодних доказів, жодних аргументів… Основний принцип нашої криміналістики зараз — презумпція невинності. Поки вина людини не доведена — вона невинна.
Але — слова словами, а підозра, повторюю, річ зловредна. Вже сама присутність на теплоході людини з прізвищем Вороний, попри всі варіанти випадковості, сприймалася тривожно і недвозначно.
"Привіт тобі від Вороного!" — сказав дивний хлопчик Ципа і капітанові Пилипею, і артистові Сокирку. Обидва страшенно перелякались. І от вони обидва на одному теплоході. І на цьому ж теплоході їде Вороний. Не треба мати дуже буйну фантазію, щоб зв'язати ці факти докупи.
Каюта Вороного була майже поряд із їхньою. Тому стежити за Вороним було дуже легко і зручно. Доля наче навмисне поселила їх поруч.
І якби ж Вороний був людиною доброю, привітною, товариською. А то й зовнішній його вигляд, і поведінка давали всі підстави до того, щоб підозри дедалі збільшувались.
Вже перша зустріч хлопців із ним у коридорі викликала негативні емоції.
— Не крутіться під ногами! Пройти не можна! — роздратовано гримнув Вороний. І хлопці змушені були попритулятися до стіни, пропускаючи його.
Разом із Вороним у каюті оселилися двоє молодих бороданів і завжди усміхнений товстун. Один із бороданів чув слова Вороного, звернені до хлопців, і коли той піднявся по трапу нагору, сказав:
— Не звертайте, хлопці, уваги, він і на нас гримає, такий уже характер.
На що усміхнений товстун, який вийшов з каюти слідом за бороданем, зауважив:
— Непедагогічна репліка, пане педагог! Хе-хе-хе!
І хлопці зробили висновок, що бородань, очевидно, вчитель, а товстун — спільник Вороного.
Тим часом капітан Попенко Анатолій Петрович сидів у тенора Сокирка Івана Романовича в його каюті і розмовляв. Говорили про машини. Сокирко теж виявився автомобілістом. Мав "тойоту", привезену три роки тому з Японії, де він був на гастролях. Коли зустрічаються двоє автомобілістів, вони можуть годинами теревенити про шини. І почувши, що Попенко працює в автосервісі, тенор дуже зрадів. Ну, який автомобіліст не захоче мати знайомого в автосервісі?.. На столі миттю з'явилася пляшка шампанського, фрукти, цукерки… — На жаль, не можу, — розвів руками Анатолій Петрович. — Печінка, шлунок — доводиться берегтися.
— Ха-ха-ха! — ще більше розвеселився Сокирко. — Я ж теж! Ні краплі! Горло. Тільки для гостей тримаю.
Знову перейшли на циліндри, прокладки, клапани, скати, карбюратори…
— Ви знаєте, звичайно, чудова річ — машини. З ними, так би мовити, зв'язане все моє життя. Але… — капітан Попенко зітхнув, — шкода мені все-таки, що коні як транспорт одійшли вже назавжди. Яка то все-таки була краса, — ресорна коляска, запряжена парою вороних!.. Я, між іншим, городянин у першому поколінні. Батьки й зараз живуть у селі. І все моє дитинство, юність минули на привіллі, серед степів і луків (ми з лісостепу). Пам'ятаю, як ми пасли коней. У нічному. Був у мене в дитинстві улюблений коник — Вороний. Так і звався. Ах, який коник! Бувало, скачу на ньому степом охляп, без сідла, відчуваю його тепло своїм тілом. Наче ми одне ціле, одна істота. Вітер свистить у вухах, із неба зірки падають. І серце мало не вискакує з грудей від шаленої радості. Я тільки тепер розумію, що то були найщасливіші хвилини в моєму житті. Ех, Вороний, Вороний!.. Де ти? Нема тебе вже на світі. Як нема й ніколи не буде неповторних років дитинства…