Герберт підвівся, взяв мене під руку, і ми повільно пройшлися по кімнаті, вивчаючи візерунок килима.
— Генделю,— сказав нарешті Герберт, зупиняючись.— Ти рішуче певен, що не можеш надалі користуватись його доброчинством, так?
— Абсолютно. А хіба ти на моєму місці зміг би?
— І ти рішуче певен, що треба повністю припинити з ним усякі стосунки?
— Ти ще питаєш, Герберте!
— І ти охоплений тривогою — бо й не може бути інакше — за його життя, яким він ризикував заради тебе, отже, ти повинен зробити все можливе, щоб утримати його від самогубного кроку. Звідси висновок: перше вивези його з Англії, а тоді вже виплутуйся сам. А коли виплутаєшся — і ради бога, якомога швидше,— ми вдвох поміркуємо, як бути далі.
Якою втіхою було потиснути один одному руки навіть після такої половинчастої ухвали і знову пройтися з кутка в куток по кімнаті!
— Ну, а щодо того, як довідатись його історію,— сказав я,— то на це тільки одна рада: просто спитати у нього. Я так і зроблю, Герберте.
— Атож,— погодився Герберт.— Спитаєш зразу вранці, коли сядемо снідати.— (Бо він, прощаючись із Гербертом, сказав, що неодмінно прийде на сніданок.)
Задовольнившись цим, ми пішли спати. Спав я препогано, снились мені якісь химерні сни, пов'язані з Провісом, а тільки я прокинувся, мене знов охопив неспокій: що, як його хтось вистежив? Від цієї думки лише сон мене й рятував.
Провіс прийшов у належну пору, дістав свого ножа й сів за трапезу. В голові у нього роїлося безліч планів, як "його джентльмен покаже своє справжнє джентльменство", і він усе умовляв мене швидше скористатись його портмоне, яке з найпершого дня було віддане до моїх послуг. Мої кімнати і свій номер він вважав тільки тимчасовим пристанищем і радив мені, не барячись, приглянути "чимдобротнішу оселю" поблизу Гайд-парку, де б і для нього знайшовся "куток". Коли він скінчив снідати і вже витирав ножа об штанину, я звернувся до нього без усяких передмов:
— Як ви пішли вчора, я розповів своєму другові про вашу бійку на болоті, коли вас застукали солдати й потім ми надійшли. Пам'ятаєте?
— Пам'ятаю, ще б пак!
— Так от ми хотіли б дещо довідатись про цю людину, та й про вас. Якось дивно, що я дуже мало знаю про нього, а про вас особливо — ото й тільки, що я розказав увечері. То, може, ви розповіли б нам трохи хоча б і зараз?
— Що ж,— поміркувавши хвильку, промовив він.— Вас, Піпів товаришу, зв'язує присяга, ви не забули?
— Звичайно, не забув,— відповів Герберт.
— І хоч би про що я говорив,— категорично заявив Провіс,— присяга поширюється на всі мої слова.
— Я цілком це розумію.
— І слухайте-но сюди! Що я вчинив — за те я відробив і заплатив уповні,— додав він так само категорично.
— Нехай і так.
Він дістав свою чорну люльку й збирався вже натоптати її негритянським тютюном, але, глянувши на затиснуту в пальцях пучку тютюну, очевидно, вирішив, що люлька може порушити плин його розповіді. Тоді він висипав тютюн назад у кишеню, люльку встромив у петельку бушлату, поклав руки на коліна і з хвилину мовчки й хмурно дивився на вогонь, після чого обернувся до нас і почав свою мову.
Розділ 42
— Мій хлопче і його товаришу! Я не буду розповідати вам своє життя, як то в піснях співається чи в книжках пишеться. Я вам скажу коротко і ясно, простими людськими словами. В тюрму й з тюрми, в тюрму й з тюрми, в тюрму й з тюрми. Оце воно і є, моє життя. Так воно й збігало до тої пори, коли мене вислано на край світу, це по тому, як Піп мені став у пригоді.
Чого тільки зі мною не робили — одне тільки, що не вішали. Тримали під замком, немов чайника зі щирого срібла. Волочили туди й сюди, викурювали й з одного міста, і з іншого, забивали в колодки, шмагали батогами, проганяли, цькували псами. Де я вродився, я знаю не більше, ніж ви знаєте. Найперше, що я пам'ятаю про себе,— це як я в Ессексі ріпу цупив з голоднечі. Один заброда покинув мене самого, і ще й прихопив жарівницю з собою, і я від холоду аж затерп.
Я знаю, що ім'я моє Абель, а прізвіще — Мегвіч. Відкіля знаю? А відкіль я знав, що от пташки в кущах — та зветься зяблик, а та — горобець, а та — дрізд? Хтось би сказав, що то тільки вигадка, але ж вони виявляються справжніми, ці пташині імена, то, либонь, і моє теж справжнє.
І от скільки моя пам'ять сягає, хто лишень перестріне цього хлопчиська Абеля Мегвіча, голого й голодного, кожен злякається і або жене геть, або тягне в буцигарню. З самого малечку мене так затягали, що я й волі, власне, не бачив.
Отож так і вийшло — я був ще такий малий обшарпанець, що його б тільки пожаліти, побачивши (хоч я й геть-то сам себе не бачив, бо ті хати, куди я носа потикав, не дуже на дзеркала були багаті), а вже мене зачислили до невиправних. "Цей просто невиправний,— тицяли пальцем на мене, коли відвідувачі приходили до тюрми.— З тюрми й не вилазить". Вони на мене витріщаються, а я на них, і беруться тоді декотрі голову мені вимірювати — живота б мені краще виміряли! — а інші підсовують святобливі книжки, яких я не вчитаю, та правлять мені слова, яких я не втну. І все вони страхали мене чортом. Але що в чорта мені було робити? Живота я мусив чимось напхати, чи ні?.. Але це я знов негодяще слово сказав,— я-бо знаю, як належиться поводитись. Мій хлопче і його товаришу, не бійтеся, більше такого не буде.
Я бурлакував, жебракував, крав, іноді підробляв, коли вдавалося — хоч і не часто, бо ви от і самі прикиньте, чи ж вам би хотілося такому мені дати роботу — був і браконьєром, і наймитом, і візником, і кесарем, і вуличним крамарем, і чого тільки не перепробував, що не дуже прибутне, а лишень морочливе,— і отак я й виріс. Читати мене навчив в одній нічліжці солдат-дезертир, що ховався у бурті з картоплею, а писати — мандрівний велетень, що ярмаркував своїми підписами по пенсу за штуку. Тепер уже мене рідше саджали, хоча ключникам клопоту зі мною вистачало.
А десь так років тому двадцять з гаком запізнався я на перегонах у Епсомі з одним чоловіком — коли б мені зараз його спопасти, я б йому ось цею коцюбою розчерепив черепа, як ракову клешню! Звався він Компесон; і це той самий чоловік, мій хлопче, якого я в тебе на очах відмотлошив у рові,— ти щиру правду розказав своєму товаришеві, коли я вчора пішов.