Він корчив джентльмена, цей Компесон, та він і вправду вчився в багацькому пансіоні й науки проходив. І на язик він був жвавий, і норовом багатир на всю губу. І з обличчя красунчик. Був переддень головних перегонів, коли я побачив його вперше на лузі біля іподрому, в одному балагані, куди й раніше вчащав. Він та інші там ще сиділи за столами, коли я ввійшов, і хазяїн (він знав мене, і сам заповзятий такий був) покликав його й каже: "Цей, гадаю,— (я тобто) — може вам підійти".
Компесон зміряв мене пильно, а я його так само. На ньому костюм шик, годинник з ланцюжком, і перстень, і краватка зі шпилькою.
"Як на ваш вигляд, вам не дуже таланить",— каже мені Компесон.
"Еге ж, пане, я й ніколи не міг цим похвалитися".
(А мене щойно тоді з Кінгстонської в'язниці випустили, сидів за волоцюзтво. Міг би й за що інше, тільки того разу іншого не було.)
"Але талан — річ мінлива,— каже Компесон.— Може, й ваш незабаром зміниться".
Я відказую:
"А можливо. Пора б уже".
"Що ви вмієте робити?" — пита Компесон.
"їсти й пити,— відказую.— Якщо хто поставить".
Компесон засміявся, знову пильно зміряв мене, дав п'ять шилінгів і звелів узавтра прийти на те саме місце.
Я прийшов узавтра на те саме місце, і Компесон узяв мене за свого підручного й компаньйона. А яким таким ділом промишляв Компесон і до якого й мене затяг? Його промисел був — махлювати, підробляти підписи, збувати крадені банкноти й таке інше. Усякі пастки, що він міг придумати своєю головою — але так, щоб самому ноги туди не встромити, та всякі оборудки, щоб іншому збитки, а йому зиски,— оце такий був Компесонів промисел. Серця він мав не більше, як залізний напилок, холодний був як смерть, а головою метикуватий, мов той чорт, що оце я згадав.
А з Компесоном працював один такий, що називався Артур — це в нього не ім'я було, а прізвище. Цей уже ледве ноги волочив, був як тінь. Кілька років перед тим вони вдвох обпатрали одну багату панію і купу грошви нагребли, але Компесон скажено грав на закладах і в азартні ігри — він і королівську скарбницю розвіяв би за вітром не те що. Отож Артур цей помирав, помирав у злиднях від білої гарячки, і Компесонова жінка (яку Компесон нещадно духопелив) жаліла його, коли могла, а Компесон — той узагалі ні до кого й ні до чого не мав жалю.
Мені тра' було б за осторогу взяти долю Артурову, але ж ні, цього не було, і я й не казатиму вам, ніби я поостерігся там чогось, бо це була б неправда, мій хлопче і його товаришу. Отож я злигався з Компесоном і став покірним знаряддям у його руках. Артур мешкав на верхньому поверсі в Компесоновім домі (це біля Брентфорду), і Компесон вів точний рахунок, скільки той йому завинив за харчі й житло, щоб, коли оклигає, відробив борг. Але Артур невдовзі перекреслив цей рахунок. За другим чи, може, третім разом, що я його бачив, він пізно ввечері влетів стрілою до Компесона у вітальню, в самому халаті, волосся злипле від поту, й каже Компесоновій жінці:
"Саллі, вона, їй-богу, там нагорі біля мого ліжка, і я не можу її здихатись. Уся в білому,— каже,— і у косах білі квітки, і скажена страх, і саван тримає в руці й погрожує, що накине його на мене о п'ятій годині ранку".
"Та ти що, дурню,— каже йому Компесон,— забув, що вона жива істота? І як вона може бути там нагорі, не пройшовши ні в двері, ні у вікно, і сходами не підійнявшись?" "Не знаю, як її туди занесло,— каже Артур, а сам увесь колотиться в гарячці,— але вона стоїть у кутку край ліжка, скажена страх. А там, де серце у неї розбите,— це ти його розбив! — краплі крові проступають!"
Компесон на словах був одчаяка, та в душі боягуз. "Відведи цього божевільного нагору,— каже він жінці,— а ти, Мегвічу, поможи їй". Сам же й близько не підступив! Ми з Компесоновою жінкою одвели його нагору і вклали в ліжко, а він усе не вгомониться у своїй маячні.
"Ви тільки поглядіть на неї! — кричить він.— Вона махає мені саваном! Хіба ви не бачите? Гляньте їй в очі! Вона ж скажена страх! — А далі кричить: — Вона накине його на мене, і я пропав! Відберіть його в неї, відберіть!"
І він учепився в нас і завів з нею балачку, відповідає їй, аж мені почало здаватися, наче вже я й сам її бачу.
Компесоновій жінці з ним була не перевинка, тож вона дала йому чогось випити, і гарячка спала, він потроху втихомирився.
"Ох, нарешті пішла! Це її сторож по неї приходив?" — питає він.
"Сторож",— відказує Компесонова жінка.
"Ви сказали йому, щоб він замкнув її і на засув узяв?"
"Сказала".
"І щоб забрав у неї це страховисько?"
"Сказала, сказала, все буде гаразд".
"Ви добра душа,— каже він,— тільки не кидайте мене, не кидайте, і спасибі вам".
По цьому він тихенько лежав майже до п'ятої години, а тоді як схопиться з ґвалтом та як заверещить:
"Вона! Знову прийшла з саваном! Ось розгортає! Виходить з кутка. Підступає до ліжка. Тримайте мене, обоє тримайте, з обох боків… Не дайте, щоб доторкнулася мене отим… Х-ха! Не влучила цього разу. Тепер хоче накинути мені на плечі. Не дайте, щоб обгорнула мене ним! Вона випростує мене! Не пускайте ж!"
Потім раптом увесь цупко так випростався і був уже готовий.
Компесон сприйняв його смерть байдужісінько, як найзручніший вихід для них обох. Ми з ним незабаром узялися за діло, але перше він (хитрюга!) примусив мене заприсягти на моїй же біблії, ось на цій самій чорній книжці, мій хлопче, що на ній і твій товариш присягав.
Я не стану заглиблюватись в усі ті штуки, що Компесон придумував, а я виконував — на це бо й тижня ледве чи вистачило б,— а скажу тільки вам, мій хлопче і його товаришу, що цей чоловік так мене заплутав, що я зробився його чорним невільником. Я був завше винен йому, завше під його п'ятою, завше в роботі, завше у небезпеці. Він був молодший за мене, і спритняк на всі боки, і вчений, а хитрощами в сто разів мене переплюнув і ні краплі милосердя не мав. Моїй любці й мені скрутненько довелося з… Але цить! Її нема чого сюди приплітати…
Він нестямно розглянувся, немов загубив те місце, на якому зупинився у книзі своїх спогадів, тоді одвернувся до вогню, ширше сперся руками на коліна, після чого підняв їх і знову опустив.
— Та що там говорити! — сказав він, ще раз обводячи поглядом кімнату.— Коли я працював з Компесоном, то був, либонь, найскрутніший час у моєму житті,— цим усе й сказано. Я не розповідав, як під ту пору влип за дрібні махінації,— Компесон лишився збоку, а мене судили?