Тепер дітвора, наче бджоли з вулика, висипалась на майдан з криком і сміхом та пігнали до своїх домівок. Івась стояв під школою, дивлячись чи не прийде звідкіля Максим, щоб його порятував. Та Максим не приходив. Зате прийшов бакалавр, узяв за руку і повів У бурсу.
— Чого ж ти, хлопче, так посумнів, мов сова на сонці, не бійся, усе гаразд буде, привикнеш. Подякуй Богові, що так з тобою сталося, що ти не попав у Крим. Завтра почнуть тебе азбуки вчити.
Івась дуже дарувався, звідкілля він знає про те, що його у Крим везли.
Учитель йому полюбився, і Івась став думати над тим, як би йому віддячитись. В цю хвилю нагадав того червінця, якого дістав недавно від дядька Касяна. Червінця держав він за пазухою. Ще не думав об тім, що за нього купити, а тепер той перший червоний, якому й ціни не знав, став йому в пригоді. Він вийняв його з-за пазухи, та, почервонівши мов рак, передав його вчителеві.
— Ти звідкіля його узяв?
— Дядько Касян, цей запорожець, що мене з петлі освободив, дарував мені його... Казав, щоб за це купив собі горіхів, бубликів, та я цього не хочу, а вам оддаю...
— Ні, синку, я його не візьму, бо не мені його дав дядько Касян, а тобі, заховай, може придатися. Мені не треба, заховай добре. Найкраще заший де-небудь.
Бакалавр погладив хлопця по голові і повів у бурсу, що недалеко стояла від школи. Була це доволі велика будівля загороджена хворостом, вимащена глиною, вкрита з конячих невим'ятих шкур. Подібна була зверху до усіх тих будівель, де жили запорожці, які звалися куренями. Всередині було глітно і гамірно. Молодь сходилася щойно зі школи. Усіх ще не було, бо дехто вихопився за ворота і побіг на базар подивитись на ті чудасії, які бачив Івась. Учитель повів Івася до бурсового отамана.
— Ось тобі новик-товариш, піклуйся ним, як братом, бо він був у великій небезпеці.
По сих словах вчитель оставив Івася і вийшов. Івась став перед отаманом, хлопцем може кілька років старшим від Івася, чепурним і смілим, з блискучими карими очима.
Отаман простяг Івасеві руку:
— Здоров будь, товаришу! Ти звідкіля?
— Яз Гаврилівки, з Лівобережжя.— Івась оповів свою пригоду.
— Ну гарно. Тебе треба зараз навчити, як у нас тут водиться, бо ти новик. Ось тут на цій лежанці ти будеш спати у нашому хлоп'ячому курені. Ми достоту так живемо, як і старші січовики, лиш тільки, що служби не робимо військової, у похід не ходимо, а за те вчимось у школі. У нас своя старшина вибирається усім гуртом школярів, а цього року я отаман. Зовусь Андрієм Грушкою і мене тут у всьому треба слухати. У школі, то я такий школяр як і всі, а тут, поки я отаман, то й голова.
— Ми теж так робили у Гаврилівці, коли товар пасти гонили. У нас теж була своя старшина.
— Коли так, то це для тебе не буде новиною. Та поки нас покличуть вечеряти, ходи на майдан погратися.
Андрій повів Івася на майдан між цілу юрбу хлопців. Івась незабаром посміливішав. Йому здавалося, що він у Гаврилівці, на леваді поміж ровесниками. Тут школярі вигадували усякі ігри. Бігали, переганялися, скакали у висоту і в довжину, гралися в журавля, в зайчика, Панаса. Був такий вереск і гамір, що аж в ухах лящало. Івась умів добре бігати, ходити колесом. Він і собі став заводити ігрища, яких тут не знали... Аж разом закалатали довбенькою об дошку. Відразу змовкли крики і молодий народ рушив до куреня на вечерю. Усі йшли задихані, бо хто не встиг би на час, то опісля не дадуть вечеряти. У курені поставили для них вечерю на столах у невеличких дерев'яних корит-ках. Кожний добував ложку і сідав на своє місце за стіл. Отаман сів на першому місці, застукав об стіл, виголосив "Отченаш". Усі за ним повторяли уголос, а відтак узялися за їду.
— У тебе є своя ложка? — питає отаман Івася, що сидів недалеко нього.
— То ж бо й є, що ложки не маю, ніколи було роздобути. Сьогодні в полуднє я їв у курені ложкою мого брата Максима, що у полтавському, а тепер не маю. Ну, так що ж? То і вечеряти не буду, овва! Чи то раз водилося мені цілу днину не їсти?
— Не журись, ложку тобі я сьогодні вигоджу, а завтра, або ще й нині піди на базар, і купи. А є в тебе які гроші?
— Нема,— відповів Івась не надумуючися. Та зараз нагадав свого червінця, і спаленів із сорому, що не сказав правди.
— Як нема, то я тобі позичу. У мене п'ятак є. Я учора прочитав одному неграмотному козакові листа від рідні та й п'ятака заробив. Колись мені віддаси.
Цього Івась не хотів та й каже:
— У мене лиш малих грошей немає, а є в мене цілий червоний, мені його дядько Касян подарував.
— Ти червоного не рахуй, заховай його на яку другу потребу, я тобі таки п'ятака позичу.
Вони розмовляли так біля лежанки Андрія, куди він пішов за ложкою шукати.
— Ти не думай,— говорив далі Андрій,— що у нас на Січі так о гроші тяжко. Куди! Тут можна інколи і червінця відразу здобути, хто лише меткий і проворний...— Андрій не докінчив, бо зараз посідали за стіл і взялися їсти.
По вечері знову помилились гуртом, отаман подякував від цілої громади кухареві за вечерю і висипалися на майдан.
— Я тобі не договорив, як тут можна грошей добути. Треба тобі се казати зараз, бо, може, ще й нині така нагода трапитись. Ось послухай. Нераз розохотиться якийсь запорожець, прийде між нас на майдан та й скаже: "Нуте хлопята, горобчики, ось червінця кидаю, хапайте!" І справді кине червінцем угору. Всі поздирають голови і понаставляють руки. Інколи вдасться схопити його рукою у повітрі, а як червінець впаде на землю, то підуть хлопці по землі в переверти, поки хтось його не здобуде. А запорожець візьметься під боки та сміється. Поприходять ще й інші та давай червінцями кидати на втіху. Не один наш брат синців набере і нічого не здобуде, а інший то так без великого труду червінця захопить. А вже як ухопить хто в руку, то не вільно йому видирати, бо за се його покарали б. Я тобі на се говорю, щоб ти не боявся від мене позичати, що ось не буде з чого віддати. Я сьогодні завважив, що ти хлопець жвавий. Ти й за бігання гроші легко добудеш.
— А за бігання як?
— Ось як: тут знов запорожці. Прийде, вибере собі двох: ану хлопці, перебігайтеся! Хто швидше до моєї шапки добіжить, той і нагороду здобуде. А ще тобі скажу, де ложку купити. Та ти підожди. Завтра вранці підемо оба, я тобі сторгую. А вмієш ти вже азбуки складати?