У другій стороні цього базару якісь кумедно одягнені люди всіляку чудасію показують. Перекидають собою, мов м'ячем, через голови, на головах ходять, якийсь чародій виймає іншому з волосся дукачі, горячі кулі на носі носить, огонь з губи пускає. Довкруги стають козаки, сміються, та скидають їм до шапок гроші. А далі грає музика. Максим з Івасем пішли туди. Троїста музика грає з огнем, а козак, скинувши жупан, у самій сорочці йде вихром навприсядки. Та ще й приспівує.
— Максиме,— каже Івась,—та ж це дядько Касян!
Справді се був Касян. Танцює, аж піт з нього ллється, то навприсядки йде, то вгору підскочить, то паде ниць на руки і знову вгору знімається. Музикам аж руки мліють... Скрипач затягнув шапку аж на очі, голову прихилив над скрипкою і ріже, щосили. Біля нього сидить бандурист, а третій в решето б'є та ще і підспівує.
Касян пристав, сопучи тяжко:
— Хіба ж я сам танцювати буду? Матері вашій трясця! Козацтво геть зледащіло, знівечилось,— кричить,— з ніким потанцювати...
— Не лай, Касяне, ось потанцюю,— каже якийсь козак, виступивши з гурту.
— Ставай та покажи, що козацтво не знівечилось,— Касян кинув музикам жменю дрібних грошей.— Грайте, чортові сини, а добре бо, далебі, поб'ю, або грай, або гроші віддай!
Музика вшкварила козака.
Козаки стояли напроти себе держачись попід боки. Зразу лише притупцювали, заходили один до одного, наче б хотіли боротися. А далі як плеснуть у руки, як підуть вихром один поперед другого, аж курява з-під ніг пішла...
Народ обступив кругом, дивиться, притупцює собі, а далі як підуть навприсядки. Загуляла ціла громада.
Касян знемігся і важко дихав.
— Гей, жиде, давай усе, що маєш, горілку, мед, пиво, я Касян Бистрий, давай небоже, а то бороду обскубу дочиста.
Касян вийняв зі своєї глибокої кишені жменю червінців і кинув шинкареві ввічі. Жид схопив червінці і сховав у кишеню, став наливати пляшки та збанки і ставити на столі. Касян узяв збанок меду і гукнув:
— За ваше здоров'я, панове товариство, пийте, хто любить, а хто ні, цього поб'ю, далебі поб'ю.
Він випорожнив збанок до дна і кинув ним об землю. Тоді заглянув Максима з Івасем:
— От, мої дітваки кохані, сюди хлоп'ята, напийтесь мого меду, за мої гроші, добрі гроші, цілий світ хай знає, що Касян сьогодні розгулявся.
— Ну, Максиме, братіку, випий за здоров'я,— і подав йому збанок з медом.
— Лиши трохи малому, хай привикає.
— Йому не можна,— каже Максим,— він уже школяр.
— Школяр? Ов мосці-пане, а то як? Недавно татарин віз навперед себе, мов барана, я його освободив, татарина задушив на аркані, мов горобця, і вже школяр. Ну, чудасія! Аз, буки, віди, глагол... далебі забув, хоч і мене вчили та добре інколи випарили... Ну, не можна, так ні, на ж тобі, синку, червінця, йди на базар, та купи собі горішків, бубликів, медівників, чого душа забажає. Повеселись і ти...
Івась не знав, що робити: узяти чи ні.
На нього кивнув Максим, і він узяв, цілуючи Касяна в руку. Максим випив меду, та коли Касян одвернувся, він узяв Івася за руку і пішли далі.
— Не добре би було не взяти. Касян міг образитися, а він щирий чоловік.
— А довго він так гуляти буде?
— Поки усього не пропустить, така його вдача. Питиме зо три дні, відтак виспиться, а опісля заспокоїться. А вже коли його де-небудь пошле кошовий — а до того він дуже проворний — або у поході, то не дивиться у той бік, де п'ють, мов святий який.
— А тут бачу стільки чужого народу. То сюди можна і туркам, і татарам, і жидам заходити?
— А чому ж би ні? Се ж усе купці, а купців нам треба, бо і краму того всілякого нізвідки узяти... Розуміється, що у Січ їх не пустять, але тут базар, то можна.
— І ніхто їх не чіпає, не грабує?
— Борони Боже. І За це страшно карають. Бачиш тих козаків, що з палицями походжають по базарі? Вони за порядком наглядають, а над ними старший є. Не дай Боже, коли б хто кого скривдив...
— А що на Січі козаки роблять?
— Що треба, та й що кому старшина прикаже. Хто знає яке ремесло, то йде в майстерню, письменні пишуть у канцелярії під рукою генерального писаря. Другі учать дітей. Одні їдуть на розвідку, інші сторожують, а є й такі, що печуть хліб, та і їсти варять. А коли хто свою роботу зробить, має волю робити що хоче.
Іще побачили, як старий сліпий дід кобзар, з лисою відкритою головою сидів та при бандурі козацьку думу співав. Його оточили довкруги і слухали. Дехто і сльозу обтер. Тут поводились спокійно та поважно.
Обійшовши так увесь базар, вернулися воротами на Січ. Максим повів зараз Івася в січову школу.
Отаман шкільний записав його у список і призначив до тих, які щойно почали вчитися азбуки...
Бакалавр обіцяв Максимові, що сам його заведе в бурсу, і той пішов до свого діла...
IV.
Івась Чорноусенко про школу ніколи й не чував. Він виріс у закріпаченому селі, під лютим паном, якого скрізь по Вкраїні називали катом. Він з усмішкою на вустах, наче Бог-зна яке добре діло робив, велів своїм посіпакам людей української віри бити до крові киями, відрубувати голови, вішати, саджати на кіл або й живими четвертувати. Бо він вважав кожного українця не за людину, а за товар, який на те є, щоб на нього робив.
Розуміється, що в селі такого пана школи для хлопів не було. Хоч би навіть люди самі на школу спо-моглнся, як це бувало на Україні, то пан Ярема Виш-невецький був би на те не позволив. У Гаврилівці, як і у всіх селах, що приналежали пану Яремі про школу і чути не було. Люди жили в темноті. Вони родились, відтак пасли товар, помагали батькам в роботі, поки не дожили того віку, що їх вже гнали батогами на панщину. Інколи в завзятішого бунтувалася душа проти такого безправства, та такого, коли не встиг втекти у світ за очі, люто карали.
Тож і Івась був, мов дикий, та стільки людяного у нього було, що вмів говорити, молитися та пісні співати...
Прийшовши у школу, він був, наче у лісі, серед такої невидальщини.
Розгубився, звичайно.
Побачив себе серед юрби ровесників, а то й старших хлопців. Вони сиділи рядком на ослонах при довгих столах над книжками і мимрили упівголос задане. На переді за столом сидів вчитель з прутом, прикликав по одному до столу, а то й по кількох, випитував, хвалив, або й карав за неувагу, недбалість, і так йшло заодно кругом, мов у коловороті. Івась не знав, на яку ступити і де дітися. Його посадили на ослін і звеліли дивитися в книжку. Він побачив різні дивовижні значки, що мов заморені хрущики, стояли рядком, одні над другим. Стояли мертві, нерухомі, і Івась не міг збагнути, на що вони і яке їх значення. Пересидів він так до кінця науки, дививсь аж очі зболіли, знемігся від сидіння і вже йому тікати звідсіля хотілося, та лише боявся кари. А коли боявся тікати, то його брав такий ляк, наче б його який чародій у камінь перекинув на тім ослоні. Того дня його ніхто не чіпав і він так пересидів до кінця науки. Уставши враз з другими, він почув біль у спині, та ноги йому потерпли, бо за цілий час боявся ними ворухнути.