Та ні. Подія, власне, була дрібна, випадкова, просто безглузда, але зачіпала вона головного нашого героя, тому доводиться про неї розповідати.
Одного прекрасного ранку (такий розкішний зачин вигадано в літературі ген-ген аж як давно, і гріх було б пе скористатися!) в Гришиному кабінеті з'явився чоловік, що був точною копією викладача фізкультури Пшоня і відрізнявся від нього тільки одягом: мав на собі костюм у широченну смужку, галстук в смужку ще ширшу, в руках тримав імпортний плащ (сірий у смужку) і чорний берет з пиптпком і двома вічкамп, як для шнурків на черевиках.
— Здрастуйте,— сказав чоловік трохи зміненим (не таким скрипливим, як у Пшоня) голосом.
— Здрастуйте,— відповів Грпша.
— Шпинь,— сказав чоловік.
— Пшонь? — уточнив Гриніа.
— Таки ж Шппнь,— усміхнувся чоловік.
— А я кажу, може, все-таки Пшонь? — уперто повторив Грпша.
— Я вам по буквах,— ще ширше усміхнувся Шппнь-Пшопь,— ось слухайте: шило, пилка, прха, ніс, м'який знак. Шпиль. Дуже просто.
— А що таке прха? — поцікавився Гриша.
— Спеціально знайшов слово па <ш". Означає: замша з козячої шкіри. Найделікатпіша замша.
— Одну хвилиночку,— попросив Грпша.— Почекайте, я зараз.
— Та будь ласка! — вигукнув той, прилаштовуючи свого плаща, свого берета і влаштовуючись вигідно сам на дивані.
Гриша вискочив до Ганни Панасівни.
— Виконавець наш тут?
— На місці.
— Пошліть його, будь ласка, до школи, хай подивиться, де там цей Пшонь.
— Зараз і послати?
— Негайно!
Грпша повернувся до кабінету. В чорта-біса, в переселення душ, у відьом і домових не вірив, та все ж міг припустити, що на нього наслано якусь ману, що насправді нічого не було, а тільки привиділося, приверзлося, і в кабінеті нікого немає і не було взагалі, тільки видиво двійника Пшоневого і дрижання повітря від слів ніби й мовлентгх, а насправді лише уявлюваних.
На жаль, містика й чортівня тривала далі. Пшонь (чп хто там воно такий?), розсівшись на дивані, закппув ногу па погу й по-дрпгував печпщеним, щоправда, з добрячої шкіри, черевиком.
— Державні справи? — поспівчував він Гриші.— Знаю-знаю, сам не раз...
Гриша глянув па цього нахабу. Таки ж Пшонь, тільки переодягнений!
— Слухайте,— сказав він,— ви ж по фізкультурі, коли не помиляюся?
— Помиляєтесь, та ще й глибоко! — добродушно реготпув
—
V* 14*
419
той.— Я по культурі, але без усяких "фіз"! А про вас звідки? Дуже просто. Був тут такий товаришочок — Тавромахієнко?
"Ну, гадство,—подумав Гриша,—вже, мабуть, і про це заява е. А Пшонь звідкись пронюхав — і тому весь цей маскарад".
Вголос він промовив:
— Я вя"е й не пригадую...
— Та він тут у вас метеорно! Мельк-мельк — і нема. Несерйозний чоловік. Ало запам'ятав. Все там, каже, найпередовіше і найпоказовіше. Тільки, каже, відчувається нехватка чогось, а чого саме, каже, не пойму.
Гриша слухав і не слухав, бо в голові крутилося тільки одне: "Пшонь чи не Пшонь? Ще одна заява чи не заява?"
— Слухайте,— несподівано перебив віп того зайду,— ви ото щось про козячу замшу говорили...
— Про ирху?
— От-от... Може, ви щодо козячої ферми?
— Козячої ферми? Не інтересуюсь. У мене сфери набагато вищі. Благородніші. От я вас спитаю. Яке повинно бути мистецтво?
— Мистецтво?
Перехід від кіз до мистецтва був такий несподіваний, що Гриша розгубився.
— От іменно: мистецтво! — торжествував Шпнпь-Пшонь.— Не можете сказати? І не вимагаю. Ніхто так зопалу пе може. А я скажу. Мистецтво повинно бути чисте. Ніяких домішок! Чисте і горде. Це вам кажу я!
В двері зазирнув дядько Обеліск, і Гриша, навіть не перепросивши свого незваного гостя, вискочив до виконавця.
— Ну, що? Були?— пошепки спитав він.
— Був,— переминаючись у тісних черевиках, які взував тільки в сільраді, по селу бігаючи босоніж, сказав дядько Обеліск.
— І що? Пшонь де, в школі?
— А де ж йому бути? Спить під телевізором, хоч ти над ним обеліск водружай.
— Спить? Справді? Ви самі бачили?
— Та сам же.
— І ви переконані, що то він?
— Бачив, як оце вас.
— Пшоня?
— Пшоня ж. Та ви б сказали, то я б його сюди притарабанив, коли треба.
— Ні, не треба. Дякую. Все гаразд.
Грпша знову повернувся до кабінету, знов сподіваючись, що мана щезне і можна буде хіба що згадувати про все, як про безглуздий соп.
Гай-гай! Ш'пинь сидів на дивані.
— То як, кажете, ваше прізвище? — ще раз перопитав Гриша.
— Шпинь. Невже ніколи не чули? В мене ось повен портфель рекомендацій, грамот, дипломів, відзнак і подяк. Будь ласка!
Він зіскочив з дивана, клацнув замками портфеля і вивалив на стіл перед Гришею справжню скирту паперів, що мали такий вигляд, ніби їх жував цілий коров'ячий комплекс.
— Для підтвсрдячвння і ознайомлення,— всідаючись знов на диван, кивнув на папери Шпинь,— сам же я скажу що? В минулому я, так само як і ви, теж механізатор. Не дивуйтеся! Бригадир тракторної бригади. Маю честь. До ваших послуг. Виходить, ми обидва механізатори і обидва працюємо не по спеціальності. Не [треба пояснень і виправдань! Сам пережив і знаю. Моисе, ще й досі був би... Хоча — заслужений відпочинок... Але що таке бригадир тракторної? Пального не привезли, мастила не довезли, три трактори стоять, а запчастин навіть не передбачається... Хто це може 'витримати? Я не витримав і кинувся в мистецтво. Організував хор механізаторів, розучили три модні, чотири народні і п'ять міжнародних пісень, пошили пам парадні комбінезони, розробили ми процедуру, виступили па огляді самодіяльності — рвонули премію! Тоді вдарилися на олімпіаду — вигризли премію зубами! Після олімпіади на фестиваль — тут уже премію в запеклих боях вивого-вали! Еге, сказали в нашому районі, товариша Шпиня треба кидати на культуру! Забрали мене з тракторної бригади — і в райцентр. А що райцентр? Барабана путящого пемає, а вже про мідпі інструменти для духового оркестру можете й не мріяти. Питаю: як ЯЇЄ так? Відповідають: ждемо рознарядки і запланованих поставок. Пояснюю: культура по плану пе розвивається. І рознарядки на мистецтво ніхто ніколи не діждеться. Бо що таке культура й мистецтво? Це вознесінпя духу! А як розвивається дух? Ніхто цього не може сказати, а я скажу. Він розвивається так: скок-порескок, скок-перескок! Краще перескочити, ніж не доскочити, і краще я тебе перескочу, ній* ти мене. Тому не будемо ждати милостей для нашої культури, а візьмемо їх самі! Що я задумую? Я задумую всесвітній фестиваль мистецтв у нашому районі. Б'ю телеграми президентам. Запрошую, вітаю, обіцяю. Державні діячі, справи не дають їм змоги особисто, але всі відповідають, дякують, бажають, поздоровляють. Наш район гримить, всі обласні асигнування на його благоустрій, столиця бере па контроль, мені — сприяння, підтримка, задоволення всіх потреб, побая;апь і дерзань! Га? Як цс вам подобається? Мене запрошують, питають, пропонують. Можна туди, можна ще он куди, а можна й ще далі. Але я чоловік скромний. В області нема директора театру? Будь ласка, я вас виручу. Очолю вам театр. А що таке очолити? Дивитися, які п'єси ставлять і як актори виголошують зі сцени свої слова? Для цього є головний режисер. А директор відповідає за театр. Я дивлюся на цей театр. Ви думаєте, я його бачу? Так собі: хатка, перед нею — товсті стовпчики, що звуться колонами, є там сеє і теє, колись, може, цього було й досить, але ж не тепер! Не в такий час, дорогі товариші, живемо. Тут треба щось незвичайне. Одним словом, я йду, куди треба, і кажу те, що треба сказати. А моні відповідають: