І голос ніжний… І тремтять жижки… І б'ється серце… І горить кров…
Ах, ніч! Ах, кримська ніч!
Які ж у тебе, кримська ніч, згуки! Які пахощі! Які шарудіння! Які шуми! А пісні в тебе які, чарівна кримська ніч! Південні пкні!
Ех, красноє яблочко, Роаовий цвєт! Вон Ті любить. Вона ж його нєт!
"Вона" його не любить! Але це нічого! Вона його полюбить, бо зпід другого куща або з другої скелі вже несеться, нічну синяву розрізуючи:
Ах, зачем ста ночь Так була хараша…
Які пісні?! Які південні пісні?! Кипарисові пісні! І шарудять кущі! І шепотять кущі! І пригортаються в кущах голови з бантами до голів без бантів: — Що буде? Що може бути?!
А на горі, на ЧатирДазі, демон віє волохатим крилом… А в кущах п'яно:
Сладкі песні єті!..
А демон регоче:
Сладкі пєсиі єті?!
Может, нічого нє будєт…
А может… Может, будут дєті…
Ах, ніч! Ах, кримська ніч!
І затихає кримська ніч. Чорніє й затихає…
І дихає кримська ніч легко.
Кримським повітрям дихає ніч…
І море тихо хлюпа…
Мовчать лаври… Мовчать кипариси.
Ніч спить…
А у вікні чорні тіні… У вікні тиша…
Тиша… тиша…
Ах, ніч! Ах, кримська ніч!
КРИМСЬКИЙ МІСЯЦЬ (І це лірика)
Золотий місяць кримський!
Із-за моря, із самого із Стамбула…
З червінцями, і з єдвабом, і з лоскотом, і з чарами в морі синьому кримський місяць купається…
Як обгорне береги кримські п'яна ніч вороносинім крилом, приходить кримський місяць, позолотою те вороносинє крило криє, жменями золото на скелясті береги кидає, сміється, золоті ножі в смарагдові хвилі встромивши…
І тремтить магнолія в золотій павутині, і кедр ліванський голки в ній ніжить…
А кипарис вгору, увесь, істотою всією, як Суламіф до Соломоиа:
— На мене, місяцюі
Чорний красунь кипарис!
Ох і ворожбит же кримський місяць! Ох, який же вій паливода!
Як він душу людську знає, як підходить до неї, як заворожує, як милує, як потім, діло своє чарівне зробивши, сміється дрібним золотим сміхом, на морі од реготу підскакуючи…
І дивиться на нього людина, турботами обтяжена, і партійною, і радянською, і професійною роботою вщерть наповнена, і одмахується:
— Та геть ти!
А він, улесливий, єдвабом обгорне, жменю золота на берег плюсне, засміється, на троянду вкаже, підморгне наскелю високу, на плющ перекинеться, заголить сріблясту тополю, стане на небі й чекає…
І розправляється тоді й партійна, і радянська, і професійна людина, і кудись іде, і чогось хоче, і сліяає, і правою ногою радянськопартійнопрофесійною притакує, і всміхається…
Ах, паливода!
І дивляться тоді партійні, радянські й професійні люди на місяць і говорять:
— Ох!
І засновують місяцькоми ("лункоми") з секціями, з підвідділами, з відділами…
І чекають на місяця. А він їх ділить по двоє й шпурля є в кущі, на скелі, на море…
— Місячні ванни! Ах, ті місячні ванни!
Після їх засновуються "ліквідкоми". Ті місячні ванни — вони сильний вплив на організм людський роблять…
І на місцеву пошту…
Тоді з Криму в усі краї Союзу Радянського летять од жінок телеграми:
— Люблю! Цілую! Та вишліть же гроші!
А з усіх країв Радянського Союзу до чоловіків шумлять телеграми:
— Чому не пишеш! Уже?! Закотивсь?! Хахоль триклятущий!
Ах, місяць! Ах, паливода!
І ніщо того місяця не зборе! І ніхто йому ради не дасть! Він ворожій!
І сила в ньому непереборна…
І коли б ви посадили отут над морем найсерйознішу колегію хоч якого хочете наркомату, хоч правління Українбанку (на що народ фінансовий!), або Вукоопспілки, а хоч навіть Українкустарспілки (хоч і хвора вона дуже) і при. мусили його (її) винести постанову про "змичку", резолюція була б отака (об заклад б'юсь!):
"Заслухавши доповідь члена правління N про чергову роботу на селі і беручи під увагу всю складність і серйозність становища в зв'язку, з одного боку, з непом, а з другого боку — з необхідністю за всяку ціну зміцнити союз робітництва з селянством, ухвалили:
Дайте нам за руб за двадцять женщину з огньсм".
Бо на небі місяць кримський.
КРИМСЬКЕ СОНЦЕ
Після ночі після кримської (ах, ніч! Ах, кримська ніч!) тут сонце!
Воно, сонце кримське, зпоза Ай-Петрі зубчатого…
Тоді, як вороносиня ніч молоком голубим береться, коли чадру свою ніч скидає, синю чадру, синю, аж ворону, а море, чадру тую вхопивши, у кришталево чистих хвилях своїх її вимиває, синяву оту їй виполіскує, і коли чадра та як молозиво в первістки і на себе море її натягає,— тоді сонце!
Воно до АйПетрі підкрадається тихотихо, а тоді, прискочивши, тільки лясь його золотим віником по зубасто неоковирній його голові! — та тоді вгору, вгору, вгору по блакитному схилу… Тікає…
А АйПетрі як тріпоне враз волохатою сивою головищею, як замотає бородищею, — а борода та клаптями, а волосся шматтями, а вітрець тільки — ффу! — і лисий старий АйПетрі… Жоднісінького тоді клаптика білотуманової на нім вовни!
А сонце регочеться! А сонце регочеться!.. Вгорі!
І регочуться тоді хвилі на морі, і кипариси сміються, і лаври тіпаються з реготу, і веселі усмішки на абрикосах, на винограді, на велінгтоніях…
Зареготався Крим! Із Ай-Петрі глузує…
А Ай-Петрі гордий, бо він найвищий, він найстарший… Він мовчить…
Хай, мозляв, малеча порегочеться…
І співають тоді птиці, і гудуть радісно комахи, і іржуть коні, і швидше крутять хвостом корови, і, захлинаючись, ловить "півня" на не дуже високій, але дуже голосній і дуже препаскудній ноті кримський осел…
І тоді море — голубосрібний степ, з білими й синіми степовими на нім дорогами, а над дорогами тими чайки, а тими дорогами "морські ластівки"[30] вивертом ходять і крають їх, дороги ті, гострими хвостами своїми…
Тоді співає Крим…
А сонце вище… А сонце ще вище.
Воно грається… Воно горить срібнозолотим сяйвом і бризки гарячого золота кидає щедрою рукою і назад, і наперед, і праворуч, і ліворуч…
І гарячішає морс, і тепліють гори, і в млоску гарячому шелестять хної чорного кипариса…
А воно вище!.. А воно ще вище!
І все живе гониться за ним… Простягає до його лозу свою соковиту виноград, і пнеться за ним кедр, і пишна велінгтонія вершечком своїм стримить за ним і дістати його хоче…
І дихає гаряче море і дихання своє шле назустріч його золотим бризкам…
А воно вище! А воно ще вище!
І з висоти недосяжності своєї сипле сонце на все живе снагу свою гарячу, і ніжить усе, і наливає соками, і шумують ті соки, і буяють, і бунтують ті соки…