Дівчата так собі гомонять і гомонять, і зовсім самі, їх залишено й хто зна чому... Принаймні не може зрозуміти цього Віра, бо Мар'яна, здається, також поводиться дивно, вона, мов би, нанялася засипати Віру різним питаннями і не давати тій оглянутись. І це триває добру годину, а ті, здавалось, ніколи не скінчать свого чепуріння, Віра така сьогодні, мов би змолочена, а це вимагає зусиль і уваги.
Але все таки, біля години дев'ятої, цей дівочий ритуал нагло вривається. І що це там, людоньки, за такий гармидер? Відчиняються двері, у них по середині тітка Тафтяна, у руках її таця, на таці округлий, кремового кольору торт, на торті демонстративна цифра 21, з обох боків Нестор і Микола Іванович, у їх руках букети білих нарцисів, за ними, мов похила вежа Пізи, височіє Іван, біля нього усміхнена, Ірина.
А Микола Іванович, ніби вроджений протодиякон катедрального собору, гласом зело велиїм, виголошує: — за мирного времені нашого, серця і тепла родинного, дорогій, пречудовій нашій Вірочці, в день її повнолітньої тезо-іменинности — многая і благая літааа!
Многая літа гримнуло, мов би з чистого неба. Віра гостро вражена, хто і коли згадував такий її день, на щоках рум'янці, на очах сльози, тітка Татяна передає їй торта, Нестор і Микола Іванович не знають що їм почати з їх нарцисами, на виручку квапиться Мар'яна, забирає і торта і нарциси, а Віра кидається на шию кожному, цілує, дякує, а батька окремо у обидві щоки.
— Таточку! Рідний! Дорогий! — дістала від нього пакуночок з якого опісля вилонилась кремового кольору блюзочка. — Дякую! Всім дякую! Тіточко! Це ти, це ти! Я приголомшена!
Застелявся стіл, на столі нарциси, появився й сніданок, наливались чарки. На цей раз, "на покуті" Віра, всі очі на ній, зголодніла на ласку, вона сяє.
Появився і патефон, господиня дому сама запропонувала, знана "Кетьхен", знані вальси Штравса, танґо "Заздрість", а тут так і просяться якісь ,,козаченьки", що засвистали і рушили в похід, та де їх візьмеш. Але й того досить, кімната по вінця в радості і протривало це до години третьої.
А там, як це в пісні, "час і пора" відходити, Ірина з Нестором збираються, Татяна намагається їх здержати. Дарма. Все минає, все кінчається. Тоді і Іван з Вірою заявились відходити, але ж там ті дванадцять кілометрів, а повоззя ніякого, а у Ірини черевички, що годяться хіба до паркету, Татяна в клопотах. А що, коли б так, мужі собі йдуть, а жени лишаються. Завтра до Ваймару підвода везе молоко і можна під'їхати. Це вже половина дороги, а там чудодій Нестор вже знайде засоби, як їм додому. Чи гаразд? Чи добре?
Не гаразд і не добре, Ірина не любить по гостях баритися, вона птиця домашня, але Татяна майстер дипломатії. Вона завтра також відходить, у неї там пацієнти, і от вони трійкою... Возиком... З молочком. Га? Ірина годиться... Але Віра. Та тобі Віра. Ґвалту — вона з батьком, у неї добре взуття, у неї справи. Які там у неї справи, але Віра є Віра, вона сьогодні диктатор.
Прощальних витребеньок — Господи Боже, йшли разом ген за село, обнімання, цілування, довге вимахування хустинами. Година, мабуть, була четверта.
А ті троє, двох лицарів і одна дама, спокійно без поквапу, м'якою, польовою дорожиною, прямують в бік північного сходу, зліва на обрію, в серпанку передвечора, контури міста з гаєм і замочком, у якому був-жив, во время оно, його світлість, камергер фон Штайн зі своєю Шарльотою, справа поля і поля, і гайки, і хутори, а навпрост взгір'я пересічене автострадою з її джіпами. Тож то понад усім — небо, сонце, синява. І прозоре безмежжя.
Віра між батьком і Нестором, її ноги ступають по землі, але її дух ширяє по верхів'ях блаженства, такий тобі вибраний день її щодня, така дітклива близькість найдорожчих їй істот. Коли б так та зупинити сонце.
Йшли, розмовляли, говорив Нестор, зачепились за той он, на обрію палацик, що поринав геть в зелені — казка на тлі не казкового, вигадка п'яного пройдисвіта, що хотів сфальшувати дійсність — Ґете, Шарльота... Це смішно... Ніколи не було. Іван з хутора Морозівка, що над Дніпром, Нестор з лісів Волині, що над Горинем, звільнена рабиня з Києва, джіпи з майстерень Детройту Америки — от вона справжність. Та хіба ще он ті, під небом, жайворонки в їх оригіналі, предки яких ще знали Ґете, який напевно не раз дибав з Шарльотою цими стежками під захід цього самого сонця, що он спливає до низу огненною краплею.
Таку вам лірику розвів Нестор, він був п'яний, то ж випили "на колеса" по добрій чарці з Миколою Івановичем, а Іван мовчав, щось йому не до ґусту, його Віра готова до танцю і це непокоїло. Щось в тому скрегоче... І не конче до ладу.
— Знаєш що, дочко, — почав він, було, щоб щось сказати, — фантазія фантазією, а он бачиш, — вказав він на автостраду, — джіпи!
— Але ж, батьку! Тут Ґете, Шарльота, а ти джіпи— казала Віра з докором.
— Що було — прогуло. Тримаймось того, що є, — говорив Іван невдоволено. — Від Дніпра почалось, на Дніпрі скінчиться, — додав він по хвилі.
— А чи знаєте, друзі, що цей самий Ваймар і ваш Канів на одній паралелі? — докинув до цього Нестор.
— Ну от бач. А ви мені Шарльота, Шарльота. Та Дніпро, а тут Ільм. Порівняй. Історія шукає більших просторів, а вони там, — говорив Іван.
— Питання лишень, що та історія з цим зробить. Кого поставить хазяїном, а кого наймитом, — говорив, ніби байдуже, Нестор.
— Поки ми там — ми там. Залишимо — прийдуть інші. Порожнечі земля не зносить, — парирував Іван.
— Буває, що ми там, а разом не там. "На нашій не своїй землі", як казав один канівець, — наступав Нестор.
Іванові не збувало іншого, як замовкнути, але по ньому видно, що він не думає здаватися, має свою думку і при ній лишається, хоча їх погляди на ці явища не багато розходились, а їх суперечки походили скорше з престижу, як також з упередження. Інколи бути з кимсь близько, але не могти переломити в собі особистого упередження, робить з людей непоєднальних противників, яким тяжче узгіднитись, ніж ворогам справжнім.
Доходили до автостради, по якій шугали ті самі джіпи, що їх бачили лишень здалека і які видавалися механізмами, що бігають самі від себе, як заведені дитячі забавки, але тут зблизька було видно живих хлопчиськів у одягах захисної барви і кепках з широкими, загнутими до верху, козирками, які тими механізмами правлять. Деякі з них, здавалось, щось жують, ось там один мав підняті до самої керівниці коліна, ніби йому не хватає для ніг місця, а один, побачивши мадрівників, весело викрикнув; — Гей, фолькс! Гав ар ю? — і викинув їм під ноги якийсь предмет.