— Цигарки, — озвався Нестор, підняв пачечку з написом "Камель" і подав Іванові.
— Що ж... Америка, — резюмував на це Іван.
— Його розриває якась радість, — відповів на це Нестор.
Переходили автостраду, відкрилась долина, виринув Тавбах, спустились вниз, перекрочили Ільм, вийшли на шлях насупроти граничного каменю, на якому Нестор знайшов Віру. Знайома, освоєна дорога, як завжди, проходять втікацького вигляду люди, трапляються й знайомі —Христос воскрес — воістину воскрес! Не обійшлось і без, як велить звичай, великодних цілунків.
— А, що? Не чудовий мій батько? — питала весело Віра Нестора, коли з обома прощалися, бо їй ще три кілометри далі до Мелінґену.
— Не чудовий, а пречудовий! — відповів на це Нестор.
— Слухайте, молодий народ, я не ворона з байки, мене на лестощі не візьмеш, коли що — ремствуй на себе. А тепер добраніч! Спати! — говорив пригашеним тоном Іван.
Прощались, розходились, Нестор подався вверх вуличкою, виложеною округлим камінням з назвою ,,котячі голови", по яких пройшло поколінь з десяток, мав добрий настрій, за брамою двору погладив кудлату голову пса з ланцюгом на шиї, увійшов до будинку, але замість прямувати до себе, повернув до кухні, де, звичайно, "Телефункен" подавав останні вісті. Застав там лиш господаря дому у надто розпачливому вигляді. Гер Візер! Що сталося? — запитав Нестор. — А! Нема про що говорити, — відповів той з серцем. — Здалися! Фарфлюхте людер!
Надходила година вістей з Лондону і Нестор довідався, що цього дня, о годині 2.41, у головній кватирі штабу Айзенгавера в Реймсі, представники німецького головного командування, під проводом генерала Йодла, підписали акт безумовної капітуляції перед силами аліянтів США, Великої Британії, Франції і Совєтського Союзу, і що завтра опівночі має зупинитися вся стрілянина на фронтах європейських воєнних дій.
— Ви перемогли! Їдьте додому! — кричав Візер.
Нестор дивився на цього бідного чолов’ягу і пригадав того вояка з джіпу. Ось воно те. Переможені й переможці. Хто, як, і для чого поставив їх у ці відмінні становища? Одного — бути щасливим, радісним з бажання обняти світ і зробити щось приємне, навіть коли це буде звичайна пачка цигарок і другого — бути в розпачі, прибитим горем на краю повного упадку духа. Яка сила керує цим розподілом ролей і яке їх призначення? На обличчі Оскара Візера було виразно видно відбиток болю його душі. Болю дошкульного, справжнього, що обернув це просте, тверде, селянське обличчя у вираз незрозумілого страждання.
— Їдьте додому, — демонстративно казав Візер до Нестора.
Нестор дивився на нього з тією самою, злегка іронічною, посмішкою, з якою вступив до цієї кімнати, б не мав інших висловів, щоб сказати йому свою думку. Щоб він тепер не сказав, той його не зрозуміє. У ньом залито огонь його розуміння.
— Тепер мені все одно — руси-не-руси, хай вони забирають весь світ. Американці! О! Це вони! Вони нас віддали їм! Але одного разу. Прийде час і на тебе, дорогенька Америко. О, прийде! Я знаю — прийде! А ви, ви їдьте додому! Тут вам нема місця. Бачите! — казав з розпачем Візер.
—•Пане Візер, моя війна ще не скінчилася, — відповів на це Нестор.
—•Ваша? Яка ваша? Що за війна? — говорив пристрасно Візер.
— Моя війна. Зі Сталіном. З СССР, — відповів спокійно Нестор.
Візер подивився на Нстора, мов би на божевільного, але враз схаменувся. — Скільки ви маєте дивізій? — враз запитав той зовсім поважно.
— Жодної, — казав Нестор.
— А Сталін має триста п'ятдесят, — говорив Візер.
— На днях повідомляли, що з концентраційного табору випущено відомого патера Німоллера, який воював з Гітлером, не маючи ніяких дивізій. А скільки дивізій мав Гітлер? Хто з них переміг?•— говорив Нестор.
Ця така розмова мала всі дані розгорнутися, але до кухні увійшла господиня дому фрау Гільда у своїх, на босу ногу, патинках з дерев'яними підошвами, підперезана якимсь рушником, яка шепелявим, тюринґським діялектом сказала Несторові, що там до нього прийшла якась фройляйн.
Нічого дивного, до такого Нестор звик, до нього заходять часто і також фройляйн, але це трохи пізно. Він залишив кухню і в малому, півтемному коридорчику побіля сходів, побачив жіночу постать, у якій одразу пізнав Віру. Не встиг сказати слова, як вона кинулась назустріч і схвильовано казала: — Не сваріть, не сваріть! Наперед вислухайте! Я лиш на хвилинку!
Нестор вказав сходи, вийшли наверх і коли опинились у його темній клітині, Віра кинулась йому на шию, схвильовано горнулась, гостро, уривно шепотіла: — знаю, я знаю! Але я не не могла. Зрозумійте! Сваріть, але зрозумійте! Я так бігла... Боялася!
— Але ж, Віро — намагався сказати щось Нестор, вирвався з обіймів, засвітив світло. — Та заспокойтесь... Сідайте... Отут, отут. Що сталося?
— Два дні! Цілі два дні! От що сталося! Несторе. То ж я не могла... То ж не можу. То ж це мука. Ви мене зрозумійте, — говорила вона швидко.
— Вірочко... Вірочко... Все це зрозуміле. Але ми.. Не забуваймо де ми... Що ми. Це ж, Вірочко, фронт. Ми з вами в бою. Боремось за життя. І все, що в нас — почуття, пристрасть .. Я знаю... Можливо ми мусимо чимось ризикувати, але... — говорив Нестор збентежено, він тратився, не знаходив справжніх слів, Віра його відчула, її це разило, вона зірвалась, кинулась ниць на ліжко, її плечі здригалися плачем.
— О! Вірочко! То ж не треба... Нічого не сталося, то ж усе добре, — говорив Нестор, присів до неї, гладив її волосся.
— Бо я... бо я... Я знаю... — бурмотіла вона в подушку крізь сльози. — Ви бачили... Я трималася... То Ірина... Ви її любите... І такий день... І батько, і тітка. Я знала, що це ви... Тітка Таня каже: подякуй за все Несторові. Звідки ви знали?
— В лікарні ми виповняли запитник, а до того це підтвердив і батько, — відповів Нестор.
— Той мій чудовий батько... А я стратилась... Несторе! Дорогий! Я вас люблю... Ви це знаєте... У мене ніяких надій — я це знаю також, але тут... Може це така примха, але я б вас хотіла просити — не співчувайте мені, я ніяка не жертва, звичайна жінка, яка закохалась, кажете, на фронті. Ну й на фронті... То ж моє ціле життя — фронт, а роки біжать. Знаєте, чому ви? — питала Віра і піднесла голову.