до божого дому. Конвой, правда, до церкви не вхсі-див. У церкві ми ставали тісною купою біля самих дверей, аж на останньому місці, отже, чути було тільки хіба голосистого диякона та зрідка з-за натовпу помітиш чорну ризу й лисину священика. Я пригадував, як, бувало, ще в дитинстві, стоячи в церкві, дивився часом на простий люд, який густо тиснувся біля входу й догідливо розступався перед густим еполетом, перед товстим паном або перед вичепуреною, але надзвичайно богомільною паніею, котрі неодмінно проходили на перші місця і ладні були щохвилини сваритися за перше місце. Там, при вході, здавалося мені тоді, й молилися не так, як у нас, молилися смиренно, ревно, земно і з якоюсь цілковитою свідомістю своєї приниженості.
Тепер і мені довелося стояти на цих самих місцях, навіть і не на цих; ми були закуті й ошельмовані; нас усі цуралися, нас усі немов навіть боялися, нас щоразу наділяли милостинею, і, пам'ятаю, мені це було навіть якось приємно, якесь витончене, особливе відчуття позначалося в цій химерній приємності. "Нехай же, коли так!" — думав я. Арештанти молилися дуже щиро, і кожен із них щоразу приносив до церкви свою злиденну копійчину на свічку або клав на церковний збір. "Адже ж і я теж людина,— можливо, думав він або відчував, подаючи,— перед богом же всі рівні..." Причащалися ми на ранній обідні. Коли священик із чашею в руках читав слова: "...Но яко розбойника мя прийми",— майже всі попадали на землю, брязкаючи кайданами, приклавши, здаєгься, ці слова буквально до себе.
Аж ось надійшов і Великдень. Від начальства вийшло нам по одному яйцю й по шматку пшеничного здобного хліба. З міста знову завалили острог подаяниям. Знову відвідини священика з хрестом, знову відвідини начальства, знову жирні щі, знову пиятика й тиняння — все точнісінько, як і на різдво, тільки та відмінність, що тепер можна було гуляти на дворі острогу та грітися на сонечку. Було якорь світліше, просторіше, ніж узимку, але якось тоскніше. Довгий, нескінченний літній день ставав якимсь особливо нестерпним на святах. У будні день принаймні скорочувала робота.
Літні роботи, як виявилося, були справді куди важчі, ніж зимові. Робили все більше на інженерних будовах. Арештанти будували, копали землю, клали цеглу; інші виконували слюсарну, столярну, малярну
роботу при ремонті казенних будівель. Треті ходили на завод робити цеглу. Цю останню роботу вважали в нас за найтяжчу. Цегельня' була за три або чотири версти від фортеці. Щодня протягом літа ранком, годині о шостій, вирушала ціл'(а партія арештантів, чоловік п'ятдесят, робити цеглу.; На цю роботу вибирали чорноробів, тобто не майстрових і не тих, що знали якесь майстерство. Вони брали з собою хліба, бо через віддаленість місця невигідно було приходити додому обідати, отже, робити верст вісім зайвих, і обідали вони вже ввечері, повернувшись до острогу. Загад же давали на весь день, і такий, що хіба за цілий робочий день арештант міг з ним упоратись. Треба було накопати й вивезти глину, наносити самому води, самому витоптати глину в глином'ятній ямі і, нарешті, зробити з неї щось дуже багато цегли, здається сотні дві, а чи й не дві з половиною навіть. Я всього тільки двічі ходив на цегельню. Поверталися цегельники вже ввечері, втомлені, змучені і раз у раз ціле літо дорікали іншим, що вони роблять найважчу роботу. Це було, здається, їхньою втіхою. І все ж деякі ходили туди трохи навіть не з охотою: по-перше, це було за містом; місце було відкрите, привільне, на березі Іртиша. Все-таки подивитися кругом утішніше: не фортечна казенщина! Можна було й покурити вільно і навіть полежати залюбки з півгодини. А я, як і раніше, ходив або до майстерні, або на алебастр, або, нарешті, за піднощика цегли на будовах. Щодо цієї останньої роботи, то раз якось довелося переносити цеглу з берега Іртиша до будованої казарми сажнів на сімдесят відстані, через фортечний вал, і робота ця тривала місяців зо два поспіль. Мені вона навіть припала до сподоби, дарма що вірьовка, на якій доводилося носити цеглу, повсякчас натирала мені плечі. Та мені подобалося те, що від роботи в мені видимо розвивалася сила. Спочатку я міг носити тільки по вісім цеглин, а в кожній цеглині було по дванадцять фунтів. Але згодом я дійшов до дванадцяти й до п'ятнадцяти цеглин, і це мене дуже тішило. Фізична сила на каторзі потрібна не менше, ніж моральна, щоб витерплювати всі матеріальні невигоди цього проклятого життя.
А я ще хотів жити й після острогу...
Втім, я любив носити цеглу не тому тільки, що від цієї роботи міцніло тіло, а й тому,— що робота відбувалася на березі Іртиша. Я так часто говорю про цей
берег, бо єдино тільки з нього й видно було світ божий, чисту, ясну далечінь, незаселені, вільні степи, котрі справляли на мене дивовижне враження своєю пустельністю. На самому тільки березі й можна було стати до фортеці спиною і не бачити її. Всі інші місця наших робіт були у фортеці або біля неї. Я з найперших днів зненавидів цю фортецю й особливо деякі будівлі. Будинок нашого плац-майора здавався мені якимсь проклятим, огидним місцем, і я з ненавистю дивився на нього щоразу, коли проходив мимо. А на березі можна було забутися: дивишся, бувало, в цей безмежний пустельний простір, немов в'язень з вікна своєї тюрми на волю. Все для мене було тут дороге й миле: і яскраве, гаряче сонце на безодньому синьому небі, і далека пісня киргиза, що долинала з киргизького берега. Вдивляєшся довго й побачиш, нарешті, якусь бідну, обкурену юрту якого-небудь байгуша; побачиш димок біля юрти, киргизку, яка клопочеться там про щось із своїми двома баранами. Усе це бідне й дике, але вільне. Побачиш якогось птаха в синьому, прозорому повітрі і довго, уперто стежиш за його летом: он він сполоснувся над водою, он зник у синяві, он знову навернувся ледь мигтючою крапкою... Навіть злиденна, чахла квітка, що її я знайшов напровесні в розпадині кам'янистого берега, і та якось болісно зупинила мою увагу. Туга всього цього першого року каторги була нестерпна й діяла на мене дратівливо, гірко. Того першого року я через цю тугу багато чого не помічав круг себе. Я заплющував очі і не хотів удивлятися. Серед злих, ненависних моїх товаришів каторжників я не помічав хороших людей, здатних і мислити, й почувати, дарма що їх ззовні вкривала огидна кора. Між ущипливими словами я іноді не помічав привітного й ласкавого слова, котре тим дорожче було, що вимовлялося без ніяких намірів, а не раз просто з душі, яка, може, більш за мене потерпіла й винесла. Але навіщо розводитися про це? Я надзвичайно радів, повернувшись додому, якщо доводилося дуже втомитися: ачей засну! Бо спати в нас літом була мука, трохи чи не гірша, ніж узимку. Вечори, правда, були часом дуже гарні. Сонце, що цілий день не сходило з острожного двору, нарешті западало, Наступала прохолода, а за нею майже холодна (кажучи порівняно) степова ніч. Арештанти, чекаючи, коли замкнуть їх, юрбами, бувало, ходять по двору, Головна маса тиснеться, правда,