більше на кухні. Там завжди здіймається якесь пекуче острожне питання, говорять про се, про те, розбирають іноді якусь чутку: вона часто безглузда, але збуджує незвичайну увагу цих відлучених І від світу людей; то, приміром, надійшла звістка, що 'нашого плац-майора женуть геть. Арештанти легковірні, як діти; самі знають, що звістка — дурниця, що приніс її відомий базіка й "нісенітна" людина — арештант Квасов, котрому вже давно поклали не йняти віри і котрий що слово, то бреше,— а тим часом усі хапаються за звістку, судять, радять, самі себе тішать, а скінчиться тим, що самі на себе розсердяться, самим за себе соромно стане, що повірили Квасову.
— Та хто ж його прожене! — кричить один.— Шия, либонь, товста, здержить!
— Та воно ж і над ним, десь, старші є! — заперечує другий, гарячий і недурний чоловік, що бував у бувальцях, але сперечальник, яких світ не родив.
— Ворон ворону ока не вийме! — похмуро, наче сам до себе, мовить третій, вже сивий чоловік, що самотньо доїдає в кутку свої щі.
— А старші, гляди, до тебе прийдуть питатися — змінити його чи ні? — байдуже додає четвертий, злегка бринькаючи на балалайці.
— А чому ж не до мене? — люто заперечує другий.— Виходить, уся біднота просить, усі тоді заявляйте, коли почнуть перепитувати. А то в нас, либонь, кричать, а до діла дійде, то й задкують!
— А ти думав як? — каже балалаєчник. — На те каторга.
— Недавно,— говорить, не слухаючи й розпалений, сперечальник,— борошна зоставалося. Вишкребки зібрали, самісінькі сльози, значить: послали продати. Ні, дізнався; артільник доніс; відібрали; ощадження, значить. Справедливо чи ні?
— Та ти кому хочеш скаржитися?
— Кому! Та самому левізорові, що їде.
— Якому такому левізорові?
— Це правда, хлопці, що їде левізор,— каже молодий, промітний парубок, письменний, з писарів і читав "Герцогиню Лавальєр" чи щось подібне. Він завжди веселий і потішник, але за деяке знання справ та бу-валість його шанують. Не звертаючи уваги на збуджену загальну цікавість щодо майбутнього ревізора, він просто йде до кухаря й питає в нього печінки. Наші
кухарі часто чимсь таким торгували. Куплять, наприклад, за свої гроші великий шматок печінки, засмажать і продають шматочками арештантам.
— На шаг чи на два? — питає кухар.
— Ріж на два: нехай люди заздрять! — відповідає арештант.— Генерал, хлопці, генерал такий з Петербурга їде, весь Сибір оглядати буде. Це правда. У комендантських казали.
Звістка викликає незвичайне хвилювання. З чверть години йдуть розпитування: хто саме, який генерал, яко-*гс< чину та чи старший за тутешніх генералів? Про чини, начальників, хто з них старший, хто кого може зігнути і хто сам із них зігнеться, страшенно люблять розмовляти арештанти, навіть сперечаються й лаються за генералів мало не до бійки. Здавалося б, яка тут вигода? Але докладним знанням генералів і взагалі начальства вимірюється й ступінь знань, тямовитості та колишнього, доострожного значення людини в суспільстві. Взагалі розмова про вище начальство вважається най-витонченішою й найважливішою розмовою в острозі.
— Значить, і справді виходить, хлопці, що майора зміняти їдуть,— зауважує Квасов, маленький, червоненький чоловічок, гарячий і вкрай безголовий. Він перший і приніс звістку про майора.
— Задарить! — уривчасто заперечує похмурий сивий арештант, що вже впорався із щами.
— Ай задарить! — каже інший.— Мало він грошей нагарбав! До нас іще батальйонним був. Недавно про-топопівську дочку хотів брати.
— Та не взяв же: на двері показали; бідний, значить. Який з нього жених! Устав з стільця — і все з ним. На великодних святах усе в карти просадив. Федька казав.
— Еге; хлопець не мот, а грошам перевод.
— Ех, брат, ось і я жонатий був. Погано женитися бідному: бідному женитися—то й дня мало! — зауважує Скуратов, що саме нагодився на розмову.
— Як же! Про тебе тут і мова,— відгукується промітний парубок із писарів.— А ти, Квасов, скажу я тобі, великий дурень. Невже ж ти думаєш, що такого генерала майор задарить та що такий генерал умисне з Петербурга їхатиме, щоб майора ревізувати? Дурний же ти, чоловіче, ось що я скажу.
— А що ж? Вже коли він генерал, то й не візьме, чи що? — скептично зауважив хтось із натовпу.
— Звісна річ, не візьме* а візьме, то вже товсто візьме. і
— Авжеж, товсто; по чину.
— Генерал завжди візьм|е,— рішуче мовить Квасов.
— Ти, чи що, йому давав? — зневажливо каже, раптом увійшовши, Баклушин.— Та ти навряд чи коли й бачив генерала?
— А бачив.
— Брешеш.
— Сам бреши.
— Хлопці, коли він бачив, нехай зараз при всіх каже, якого він знає генерала? Ну, кажи, бо я всіх генералів знаю.
— Я генерала Зіберта бачив,— якось нерішуче відповідає Квасов.
— Зіберта? Такого й генерала нема. Мабуть, у спину тобі він зазирнув, Зіберт, коли, може, ще тільки підполковником був, а тобі зо страху й здалося, що генерал.
— Ні, ви мене послухайте,— кричить Скуратов,— бо я жоната людина. Генерал такий справді був у Москві, Зіберт, з німців, а руський. У руського попа щороку сповідався в спасівку, і все, хлопці, він воду пив, немов качка. Кожнісінького дня сорок склянок москво-ріцької води випивав. Це він, казали, від якоїсь хвороби водою лікувався; мені сам його камардин хвалився.
— В пузі ж, мабуть, карасі з води завелись? — зауважує арештант з балалайкою.
— Ну, годі вам! Тут про діло йдеться, а вони... Який же це левізор, хлопці? — заклопотано каже один метушливий арештант, Мартинов, старик із військових, колишній гусар.
— От же ж брешуть люди! — каже один із скептиків.— І відкіля що беруть і в що кладуть? А все ж то дурниця.
— Ні, не дурниця!—догматично заперечує Куликов, що досі величаво мовчав. Це людина з авторитетом, років під п'ятдесят, з надзвичайно благообразним обличчям і з якоюсь зневажливо-величавою манерою. Він свідомий цього і цим пишається. Він почасти циган, ветеринар, добуває по місту гроші за лікування коней, а у нас в острозі торгує горілкою. Чоловік він розумний і багато чого бачив. Слова ронить, немов карбованцем обдаровує.
— Це таки правда, хлопці,— спокійно провадить він далі,— я ще минулого тижня чув; їде генерал, з дуже важних, буде весь Сибір ревізувати. Діло звісне, задарять і його, та тільки не наш восьмиокий: цей і поткнутися до нього не насміє. Генерал до генерала не прийдеться, хлопці. Всякі бувають. Тільки я вам кажу, наш майор у кожному разі на теперішньому місці зостанеться. Це правда. Ми люди без язика, а з начальства свої на своїх доносити не будуть. Ревізор загляне в острог та з тим і поїде, і донесе, що все добре...