Для мене особисто цей день на вулиці Володимира був також епохою. Осінній, воєнний, трудний, але незабутній. Гарячий епізод моєї легенди, виплеканої на полях Дерманя, на шляхах Европи, на вулицях Праги, Берліну, Парижу. І ось я в самому її вирі. Недосяжність — досягнута. Багато заборонених границь, багато накинутих світоуявлень, багато забобонів. Все перейдено, передумано, зважено, вибрано і ось ми маємо власну, незалежну подобу Божу, навіть серед цих джунглів злоби, можемо чутися суверенно розумом, духом, серцем. З абсолютним переконанням своєї правоти і незломною вірою, що ми сюди вернемось в ореолі перемоги й слави.
Тим часом треба квапитись на нараду в міській управі. У великому кабінеті Івана Петровича зібралося з тузин людей, зайнятих обговоренням справи кіновиробництва. Багато приємних нових знайомств. Переважно кияни, переважно ділові люди. Командував Іван Петрович. Він мав готовий плян роботи і саме над цим велася дискусія. Мені, як людині новій, прийшлося забрати також слово. Я не був аж таким оптимістом щодо наших загальних умов, але це не значить, що мусимо на щось чекати. Чекати нема часу. Мусимо кувати, поки залізо гаряче. І брати все в свої руки. Думки, що їх я висловлював постійно у промовах, статтях, розмовах. І було видно, що подібні думки не є чужими і тут у цій кімнаті. Було приємно бачити обличчя людей, зайнятих ділом і було видно, що ті люди можуть робити діло.
Ця нарада тривала годинами і в наслідок її намічено навіть певний плян роботи і створено певне керівництво і при цьому не забуто й мене. Мені пропоновано мистецьке керівництво, на що я годився і було б все гаразд, коли б за нами як тінь, не тягнулась змора нової окупації... Яка мала злочинні наміри до всіх наших аспірацій. Але покищо була війна і все, що діялось, було в її руках. Кувалось залізо, поки воно гаряче...
Після цієї наради я нарешті можу .відвідати Татяну Прахову... Отам на досяг руки, в домі працівників кіно-фаб-рики на розі вулиць Кузнечної й Саксаганського. Ми розсталися з нею в Рівному з надією "зустрітись V Києві".
Дуже по-своєму, не конче за нашою згодою, снується інколи мереживо нашого життя, правдоподібно виконуючи якусь незнану вищу волю. Такі явища, як війни, сприяють химерним вигадкам долі. Міняються не лишень границі держав, але й основи родин, подруж, зобов'язань.
V моєму випадку виглядало це особливо дивно, щось як вигадка примхливого роману. Ось хилилося до вечора, мені б треба співати "сонце низенько, спішу до тебе, моє серденько", радіти щастям зустрічі, але тут наближалася по-ліційна година, порожніли вулиці, закривались брами. І діялось це у сквері Шевченка насупроти університету його ж імені, прямуючи вниз Кузнечною вулицею попри ажурний будинок відомого колись Терещенка з метою дістатися до того незакінченого будинку на розі Саксаганського число 24, мешкання 19, куди я встигаю добігти саме тоді, коли управ-дом збирався замикати вхідні двері.
Без особливих формальностей вриваюся до будинку і швидко піднімаюся по слабо освітлених сходах, студіюючи цидулки дверей, аж поки не помітив клаптик паперу з ручним написом. "А. Прахов".
Зустріч з Танею хвилююча, бентежлива, містерійна. Вона жила з.юнаком сином і займала дві просторі кімнати чималого мешкання, що його виповняло чотири родини. її чоловік, Адріян, був мобілізований, а її чотирьохлітню дочку, Іринку, сестри вивезли на схід і від них не було ніяких відомостей. Повернувшись з карпатської експедиції, вона знайшла свою квартиру незайманою, але поза тим її життя було зруйноване. Все втрачене, ніяких засобів на прожиття. її юнак-син Анатолій, якого вона застала вдома, рятувався, як міг, міняючи якісь рештки одягів на харчі, а тим часом наближалася зима і їх становище виглядало розпачливо.
І єдине, що їх рятувало від розпуки, це їх стоїчне, сливе фаталістичне відношення до життя, витворене умовами совєтського побуту взагалі. Тягарі хронічних злиднів загартували їх витривалість, а тому ніяких нарікань, ніякої паніки.
Ціле їх життя було борюканням за хліб щоденний, не було оглядів "на чорний день", всі дні були однаково чорні, ніяких запасів не робилося. Таня працювала на кіно-фабрнці з титулом помічника режисера по монтажу, з платнею 700 карбованців, з чого відтягалося третину на всілякі зайоми, а решти хватало лишень на харчі. Разом з чоловіком, який діставав таку ж платню, як звукооператор, вони ледве давали собі раду з помешканням та харчами, а на одяги та взуття приходилось "комбінувати", що не давалося легко.
Відповідно до цього виглядало їх житло, офіційно" жил-площа". Після їх одруження, вони роками жили у батьків, де займали пів кімнати, розділеної килимом, що звисав від стелі. По кількох роках, вони дістали дві кімнати в новому домі з кухнею для чотирьох родин. Білені вапном стіни, кілька картин з колекції Прахова, з обстановкою із залишок їх діда, відомого професора мистецтвознавства Адріяна Прахова. Старовина, тяжка, різблена канапа, такий же фотель, конторка із скляною шафкою, дитяче ліжко, пара інших ліжок і витоптаний килим Добротні, Абрамцевського типу, шматки мебльовання, музейної антики, що їх змушено виконувати ролю меблів мешкання молодого подружжя.
Та н сама ця будова, в якій вони жили, мала несамовиту, гідну пера Едгарта По, історію. Будували її шумно, довго, трагічно з ініціятиви кінофабрики... Роки напруженого чекання, боротьби, інтриг, надій і коли, здавалось, діло доходило закінчення, його раптом припинено на останньому слові. Паніка. Що сталося? Не хватило електричних проводів і ванн. Катастрофа розмірів нечуваних. Така кількість розторошених надій. Тож приходиться чекати далі і хто зна, як довго... Після тих безконечних трьох років минулого.
І несподівано, до цього нещастя чомусь втручається армія. Київська воєнна округа зо всією її мілітарною потугою.
Існувало, мовляв, якесь таке розпорядження, якоїсь високої інстанції, на підставі якого, недокінчені вчасно мешканеві будови міста, відходили під зарядження армії для потреб її службовців. І виходило, що будова кіно-фабрики дуже добре для цього підходила... І всемогутня армія негайно з цього скористалася. Зароїлося від військових уніформ, знайшлися фатальні електричні проводи і славетні ванни, робота почалася, закінчення наближалося.