наче Ілля з'являється на пир непрошений. Розгніваний князь
каже закопати його живцем в підземелля, заморити голодом,
але в остаточному Ілля все перемогає і билина триюмфально
проголошує:
"Ай, же стария козак Ілля Муромець, Твайо мєстєчко било да ведь паніже всех! Тепер мєстєчко за сталом павише всех! Тут корміл єво яствушкой сахарнею, А й поілі пітьєцом медвяниїм..." Цю тактику Іллі Муромського, застосували всі богатирі Московщини, починаючи "вєлікім государем Міхаїлом Фєо-доровічем" і кінчаючи "генієм человечества Владіміром Іль-їчом"... Коли їм приходилось мати діло з Києвом.
Але Києва не було скорено. На сторожі його правди стоїть Свята Софія, яка своїм віком і своєю подобою належить до сонму найстарших святинь Европи окциденту.
Побудовано її на тому місці, де мало воїнство Ярослава Мудрого розбити орди половецьких напасників на знак того, що це місце на землі зайняте і ніякі сили не зможуть цього змінити. Софію руйновано, плюндровано, але вона стоїть не-зрушимо на тому самому місці, де її поставлено дев'ять століть перед цим... Що її Ярослав Мудрий "всякой красотой украсил і золотом, і серебром, і каменем дорогим", щоб вона була "дивной і славной всім окружнім странам і другая такая не отищется во всем полунощі земном от Востока до Запада".
Перед Софією знаменна площа, на якій видніє монумент з граніту і бронзи — вершника на баському коні в козацькій киреї з простягнутою на північ рукою. "Богдану Хмельницькому — єдиная неделимая Россія", свого часу було там написано. Його поставлено за проектом М. Микешина, на зібрані громадські фонди 1888 року. Його було відлито з бронзи ще дев'ять років перед тим, але довгий час не було дозволу влади на відслонення. Не дивлячись на всі Переяслави, на всі "возсоєдіненія" і на всю "нєдєлімость".
Бо воно й справді. Поставити на такій площі таке бронзове більмо "єдіной нєдєлімой" було драстичною провокацією. Як там не кажи, а той гетьман з тією булавою, навіть скерованою на Москву, одіозне явище. Він так гармонійно входить в орбіту цієї Софії, його тут вкопано, як вказівний стовп на шляху історії, що кожне серце, кожного "иєдєлім-ца" мусить кривавитись на вигляд такого наглядного визову історії Москви. Бо той вершник на тій скелі виразно вказує, що його діло незавершене. Його кінь зупинився нагло над прірвою і та булава вказує, де лежить причина його невдачі.
І врешті-решт це себе виправдало. "А тим часом у Києві, — згадує про ці справи М. ІІІаповал, — у неділю 2 квітня (1917), зібралася перша українська маніфестація. На Бибі-ковському бульварі з ранку почали сходитися українські організації з прапорами і транспарантами. Ставали одні за другими... Люди лаштувалися в похід і нарешті рушили по Хрещатику. Як глянеш згори — скільки сягне око — колиха-ються українські жовто-блакитні прапори і переливаються срібними блисками під чудовим весняним сонцем. Ці нові кольори так принадно сяяли і пливли в повітрі, ніби казкові птахи. На більшості плякатів портрети Шевченка. Червоні написи: Хай живе вільна Україна! Народ воскрес! Земля і воля! На чолі походу українська театральна група Миколи Садовського в історичних убраннях. Сам старий Садовськин попереду на коні в одязі гетьмана Богдана Хмельницького, ніби на театральній сцені. Весело і соняшно, а сльози течуть по обличчях від нечуванпої радости, що ніби музикою грала в повітрі. І справді, військові оркестри гриміли українськими маршами. А в поході йде сто тисяч люда — робітники, військовики, інтелігенція — все, що було в Києві українського, вийшло на вулицю... Але найдивніше: в поході йдуть військові з'єднання зі зброєю, з гарматами й кулеметами, пішки й на конях... Радісно, гостро радісно — озброєні прості люди виявили себе національно і пішли під прапором Шевченка.
"Члени Центральної Ради, на чолі зі старим Михайлом Грушевськнм, раділи, йдучи в гущі свого народу, який не забув свого імени, який виявив свою волю. Пройшовши Хрещатиком, похід повернув вгору помимо Михайлівського ма-настиря на площу Богдана Хмельницького, де перед старою Софією чавунний гетьман на баському коні вказує булавою народові його шлях боротьби. Десятки тисяч люду, до самого вечора слухали промови українських політиків. Увесь Київ був переповнений цією маніфестцією"...
Отже, то діялось на цій площі під цим пам'ятником. І чи то тільки 2 квітня? 17-21 квітня тут маніфестував свою волю Перший Український Національний конгрес, 8-21 травня Перший Український Військовий З'їзд, на початку червня Перший Всеукраїнський Селянський З'їзд, з цілим рядом інших з'їздів аж до вікопомної дати 22 січня 1918 року, коли на цій площі, під дзвони древньої Софії було проголошено: "Від нині земля Українського народу, стає самостійною суверенною державою Українського народу". А рік пізніше, на цій самій площі, проголошено злуку всіх земель України в єдину територіяльну і політичну цілість.
Отже, на цій площі, під цим пам'ятником, перед цією Софією формально, фактично і юридично з волі народу завершено проголошення й оформлення самостійної й суверенної держави української. І як же мені було не зупинитися на тому місці і не поклонитися його вічній славі і пам'яті.
І взагалі, ця вулиця Володимира була насичена духом, флюїдами, історією, спогадами, дорогими для українського серця і розуму. От хоч би та опера, де відбувалося стільки всіляких пам'ятних подій, а то знов Всеукраїнська Академія Наук, а головне той будинок, знаний нам з тисячів різних знимок лагідного, затишного, клясично-академічного типу, побудований за проектом архітектора П. Альйошина в роках 1911-13 з початковим призначенням для Педагогічного музею, в якому відбувалися далеко не спокійні і не конче лагідні революційні дії у вигляді першого свобідного революційного парляменту українського народу під назвою Центральної Ради, започаткованої в перших місяцях революції 1917 року. Починаючи 19-тим березнем т.р., тут почалося дійство, що привело до вислову IV Універсалу, що його було схвалено і що його одного разу буде здійснено. І не важно, хто тепер у тій будові оселився. Філіялка московського музею Леніна? Тим гірше для його централі. Багато Ленінів відійшло до музеїв, але народи жили і живуть. Не конче рахуючись з вимогами Ленінів. Скільки це років минуло від ери Володимира з його тризубом до ери Центральної Ради з її тризубом? Дев'ять століть? Пам'ятаймо, що наша епоха рухається не волами, а джетами і її століття скорчились до років і місяців...