Кінь кресонув копитами гору, і Януш засік, що це були П'ятківські вали. І в цю мить прямо перед ним ударили козацькі гармати. Вони були зовсім поруч, бо Януш почув навіть псячий запах окалини від розпечених на жаровнях гарматних ключок... Козацькі ядра прошваркотіли над головами гусар і розірвалися в полі — там, де Янушевого війська вже не було, де парували з-під гусарських коней самі лише свіжі котки...
Козацькі гармати встигнули стрельнути тільки раз, як над головами гармашів замиготіли палаші і піки гусарів. Януш зарубав двох, замахнувся й на третього, та козак схопив згарячу замість ядра зрубану голову свого товариша і пошпурив нею у Януша. Януш не встиг ухилитися, і голова ударилась йому в губи ще теплими губами мертвого козака — наче поцілувала... Того гармаша розрубав хтось із гусарів, а Януша знудило, і він, не знайшовши нічого іншого, нагнувся, захопив пригоршнею із губ свого коня піну і став тою піною обмивати губи свої. Поки він це робив, гусари вже з'їжджали на кінських крупах з валів у саму П'ятку. І тут їх зачало валити. Козаки влупили по них з мушкетів. Ховаючись за димарями обкиданих снігами хат, вони били з мушкетів, не витрачаючи часу, щоб їх заряджати, бо з димарів чиїсь невидимі руки подавали їм мушкети вже заряджені. Козаки опускали у димарі мушкети відстріляні, і все починалось спочатку.
— Обминайте хати! — крикнув Януш гусарам. — До холери! Шукайте кавалерію! Хотинського! — І погнав коня вуличкою до церкви.
Під церквою між хрестами і чорними стовбурами дерев рубалися з пішими козаками драгуни. Вони вже сходили і зійшли б кров'ю, якби не наспів з гусарами Януш.
Душ зо двісті козаків не нападали, але й не відступали,— оточивши церкву, повернувшись спинами до неї, вони відбивалися шаблями і келепами. Поскидавши, щоб було легше, під ноги кожухи, вони мовчки ломили драгунів, а ті ломили їх. Хекання, сопів'я й брязкіт шабель віддавалися в дзвонах. І було враження, що то хекають і сопуть дзвони.
Від встромлених у кучугури драгунських смолоскипів було досить видно, і Януш помітив, які козаки худі. Самі кістки, шкіра і м'язи. Билися вони спокійно і зосереджено. Лише оселедці на їхніх головах стрибали чорними вогнями...
Та ось серед запорожців промайнув один квадратовий натоптаний чоловік. Він гамселив булавою і кругом устигав. У цьому кряжистому паруючому чоловікові Януш упізнав Ко-синського. Та й той упізнав його, бо висякався в Янушевий бік і показав йому слизьку від крові темну булаву. Януш трохи піднявся на стременах і, стримуючи коня, оглянувсь на гусарів, наказав їм розгортатися на майдані для атаки. "Чи є в обозі палі? Чи не забули ці нехлюї-обозники взяти з собою палі?" — подумав Януш, тягнучись повеселілим запеклим поглядом до Косинського.
Косинський ще раз опустив булаву на голову якомусь відчайдушному драгунчику і щось крикнув. Крикнув — і козаки враз припинили бій. Завдаючи на плечі поранених, вони замелися в церковні двері. Церковні двері розчинилися навстіж, і ось один за одним, по п'ять, десять і більше, чоловік, відстрілюючись лише з пістолів, козаки стали забігати в церкву. Вони — всі до одного, всі двісті душ! — миттєво в неї всоталися, наче їх утягнуло протягом. І зачинилися.
Драгуни і гусари, побачивши таке, навіть розгубилися. А церква, прийнявши запорожців, ніби розпухла. Під її стінами на снігу валялися лише кожухи.
— І де вони там усі помістилися? — здивовано запитав крайній від Лнуша гусар.
— Поставали один одному на плечі, — посміхнувся Януш і натягнув вудила. — Підпалюйте, — наказав він.
"Підпалюйте", — прошепотіло в дзвонах.
Драгуни позіскакували з коней, допалися до смолоскипів і, розмахнувшись — хто вище? — зажбурляли церкву кудлатими вогняними балабухами.
Суха на морозі соснова повощена церква спалахнула, як вітер.
Коли Янушева кіраса і халяви чобіт стали від вогню гарячими, а перемерзлі драгуни і гусари потяглися ближче до церкви по-грітися, з поголубілої темені, — на небі саме пробився місяць, — збоку, від Гнилоп'яті, вихопилася козацька кіннота. Пригинаючись до кінських грив, у самих сорочках, з синіми при місяці шаблями запорожці летіли ніби на низьких при землі крилах... їх було зовсім трохи, всього душ триста-чотириста, і Януш відразу ж зметикував — через церковний майдан він відступив з гусарами до закиданих снігом ближніх п'ятківських хат, і коли козаки погнались за ним, ззаду, від палаючої церкви, виступили драгуни і оточили їх. Тепер уже в пастці були запорожці. Зав'язалася рубанина. Козакам довелося відбиватися на всі боки. Вони зрозуміли, що з Янушевими гусарами нічого не вдіють, тож раптом, всі до одного круто розвернувшись, накинулись на драгунів й почали висікати молоденьких шляхтичиків. Драгуни від церкви відхлинули, і поки Януш перешиковував гусарів, запорожці вже знову були біля вогняного храму. І тут Янушеві очі стали розширюватись і кругліти. І його очі, і очі гусарів, і драгунів — всі дві тисячі пар польських очей. Вони побачили неймовірне: завіяні вогнем двері церкви розчинилися знову, і козаки, як і були на конях, ще й прихопивши з танучого снігу кожухи козаків-піхотинців, стали вскакувати у церкву, в ту ж саму церкву, в якій кілька хвилин тому заховалися двісті їхніх товаришів... Янушеві зробилося млосно, і вперше в житті він схопився за серце...
Останній хвіст козацького коня метлянув у палаючих церковних дверях, і вони, жахкаючи полум'ям, зачинилися знову...
Тепер уже Януша ніхто не питав, де і як могли поміститися у цій вогняній купелі двісті піших і триста кінних вояків. У цій малесенькій, як цибулина, церквичці... З вогню, із церкви чулося якесь цмокання, ніби у ній хтось цілувався...
Синім місячним полем польські ополченці досковзували до П'ятки. Шляхта падала, збивала об лід коліна і лікті, згрюкува-ла р)тггницями та кляла ожеледь і себе. Наливайкова сотня подзеленькувала гнуздечками ззаду — Наливайко оберігав три тисячі ополченських спин від козацької кінноти.
Шляхта і Наливайко заходили П'ятку з півдня, огинали й південний бугристий сніговий бік. До п'ятківських бугрів лишалося недалеко, і ротмістри веліли ополченцям натиснути на ноги, що означало бігти бігом. Шляхта було й побігла, та затанцювала на слизоті ще дужче, замахала руками, і з мокрих голів юзом полетіли шапки. Ополченці кинулись їх підбирати, і тепер уже застогнали їхні боки, спини та животи...