Та П'ятка все-таки наближалась.
Наливайко витяг із піхов шаблю. Те саме зробила сотня. Коні підтягли животи й пішли сторожкіше. З'їдені ожеледдю сніги де-не-де оголили вилущені вітрами і птаством бадилини, і коні посунулися по них — від бадилини до бадилини. Наливайко натягнув повід, і Сват заграв копитами веселіше. Тугіше застригли вухами й інші коні — як би не впасти. Коли підкова наступала на скляну снігову купинку й вона під копитом лопала, коням здавалося, що із-під них випорскували чиїсь живі душі. Душі скрикували, вищали і просили помилування. Від цього коні сіпали головами, й по їхніх шиях збігали дрижаки. І Куріпочка раз по раз обертав до Петра голову, і його темно-вишневі, а тепер, при синьому місяці, фіалкові очі ніби запитували: "Що воно таке кричить і проситься під ногами?"
Петро зціплював зуби і лагідно сичав:
— Та нічого під тобою не хрускає і не стогне. Иди, стерво, йди. Чимчикуй, куди я тебе веду і куди я тобі тлумачу — сопи за Наливайком, бери прямо на польські спини. І дивись, не зламай ноги. Бо як посковзнешся, гепнешся, зломиш ногу й скинеш на лід мене — тоді не моли Бога!
Куріпочка чемно слухав, та коли знову — вже вкотре! — наступав на заледенілу ховрашкову нірку і вона під копитом вистрілювала, знову тягнувся мордою до Петра.
Петро сичав іще лагідніше:
— Ти що, наступаєш на нірки навмисне чи вони під тебе лізуть самі? Бач, розстрілявся! Я тебе постріляю!..
Наливайко підкликав Сашка Шостака.
— Не чути. І де вони можуть бути?
— Не знаю, — відповів Шостак.
— І я не знаю, — сказав Наливайко.
— Не видно, — поколупане віспою Шостакове обличчя тьмяно золотіло під місяцем, як бджолині сота.
— То ж бо, що не видно. Боюсь, з отакою тишею дадуть козаки духопела і шляхті, і нам... Щось тут не так і не те... Щось вони надумали хитре... Пора б уже садити по нас із гармат. Саме раз по нас бита. Чом це Косинський так зволікає? А може, його у П'ятці й немає зовсім? Прочув і потиху вибрався?
— Таж по Янушу з того он боку били. І з гармат, і з мушкетів... — Шостак підставляв під місяць мокрі подзьобані щоки, ніби сушився.
— Тоді я нічого не розумію: ми ж перед ними як на долоні...
— А може, вони нас з цього боку не ждуть, та ще й уночі? — До Наливайка і Шостака під'їхав Яків Шийка.
— Ти, Якове, сьогодні спав? — не обертаючись, спитав Якова Наливайко.
— Не спав, пане сотнику. Коли б то я міг заснути?
— Тоді, поки тихо, покуняй у сідлі...
Шийка образився, надув губи, відстав від Наливайка, і його кінь заковзався поруч із Жбуровим Куріпочкою.
Тримаючи мушкети, рушниці, пістолі й шаблі напоготові, ополченці вже пірнали у П'ятку. Ротмістри озирались назад, чи прикриває їх сотник із Острога? Острозький сотник прикривав. Він розтягнув сотню півколом і не відставав.
У П'ятці все було німо. Ні пострілу, ні вигуку, ні тіні... Ополченці зарипіли підошвами по заметах, зайшли у тьмаві протоптані вулички й один одному зашепотіли: невже гультіпаки поховались, сидять у хатах під снігом і їх доведеться розкопувати й викурювати вогнем?
Та хоч би як там було, а сніги у П'ятці були глибші і ніби тепліші — безвітряні, на відміну від тих, що дубли і дичіли в голих, сплющених сумом полях. Схоже, п'ятківську зиму зігрівали й закидані нею ж хати, садки, коні, селяни і запорожці, що спинилися тут на теплі лежі, щоб дочекатись весни. Йдучи по таких затишних і домашніх снігах, ополченці захотіли їсти, і їх стало морити на сон...
Наливайко непоквапом, як і годиться для прикриваючого, вів сотню й бачив: по злежаних снігових горбах і по шкарубких, неслизьких, посиланих попелом вуличках у самий раз набігти запорожцям кіннотою і хоч трохи поскородити шляхту списами. Та козацька кіннота не з'являлася. Нею ніде й не пахло.
—А може, її в козаків і нема? — знову з-під місяця вигулькнув Яків Шийка.
— У тебе що, шабля свербить до козацьких ший? Руки роботи хочуть? Кортить? — різко спитав його Наливайко.
— Та ні... то я так... Невже ви, пане сотнику, могли про мене таке подумати?.. Пху на мене! — Шийка мало не розревівсь, потягнув себе пугою по губах, поміж наїжаченою сотнею від'їхав від Наливайка аж заЖбура й більше на Наливайкові очі не потикався.
— Знову не те я бовкнув... Думав одне, а вийшло!.. — мимрив Яків і в розпачі нюхав люльку.
Перед заметами, де ішла шляхта, відкрився білий, рівно засіяний снігом вигін. За ним у місячному синінні знову горбатіли мовчазні кучутури-хати. Вигін лежав широкий, як лан. Наливайко спершу подумав: "Ставок". Та коли придивився, то помітив посеред нього кілька сірих рідких шпичаків — не до верху заметених тополь — і зрозумів, що це був саме вигін. "Ого який! Скільки ж у п'ятківщан худоби, коли мають таке посяговисько?" І Наливайко, щоб не налізати шляхті на п'яти, притримав Свата. Здержала коней і сотня.
Тим часом повільними хвилями ополченці докочувались до вигону. Шляхта мала б уже достатньо осміліти й перебігти його бігом, та їй чи не вистачило вже сили, чи ополченці щось відчули, бо передні ряди завагалися. Вони зам'ялись, завовтузились, заоглядались, засперечалися із своїми командирами, і тієї ж миті з білого, як саван, безмовного вигону чи з-поза нього, ніби щось непомітно скинулося, і звідти по всій ширині хвилястої темені ударили рясні й білі вогні. Кулі сипонули таким тугим і прицільним жмутом, що передні ряди шляхти вмент покосило. їх вибрило до ноги. Живі попадали на чоботи мертвим й залягли, обхопивши голови руками, аж до наливайківських коней.
— Що за зброя? — крикнув, мов підпалений, Наливайко. Та блідий, спантеличений Шостак лише знизав плечима.
— Що в козаків за зброя? — закричав Наливайко до Жбу-ра і до Оливки.
Та Жбур, Оливка, як і Шостак, як і всі наливайківці, що були поблизу, лише закрутили очима.
Наливайко затерп: у запорожців була якась нова, не відома йому зброя. Вона била так, наче козак тримав у руці пучок рушниць і водночас з однієї руки смалив із них!.. Наливайко нахилився аж до вух Свата, витягнув у темінь шию, та хоч як старався, розгледіти нічого не міг. Звідки, з якого на вигоні місця, і з якої не знаної йому зброї можна було одним залпом викосити упень передні шеренги шляхти? Про те, що козаки били з рушниць, мушкетів чи самопалів, не могло бути й мови. Тоді з чого? З чого вони так вліпили? Наливайко хотів було кинути сотню на вигін, взяти запорізьку ту стрільбу в полон, щоб мати таку в себе! Він уже підняв на дибки Свата, уже вистелились над гривами своїх коней і Шостак, і Жбур, Оливка, й Шийка, і вся сотня, та в останню хвилину Наливайко потягнув Свата на себе, болісно осадив його на задні копита в замет. І вчасно. Бо перед ним лежало три тисячі непорушних польських спин, які він мав оберігати з боків і з тилу.