Знедолені

Сторінка 137 з 215

Віктор Гюго

Дивно, але холодні вітри аж ніяк не перешкоджали скупчуватись у повітрі електричним зарядам. В ту пору часто вдаряли грози з блискавками й громом.

Одного такого весняного вечора, коли здавалося, що повернулась зима, і городяни знову повдягали плащі та пальта, малий Гаврош, тремтячи від холоду під своїми лахами, але, як завжди, веселий, стояв перед перукарнею поблизу Орм-Сент-Жерве. Він кутався у вовняну жіночу хустку, підібрану невідомо де, й начебто милувався восковою нареченою з відкритим корсажем та у вінку з флердоранжу, яка повільно оберталась за вітриною між двох ламп-кенкетів, даруючи перехожим застиглу усмішку. Але насправді хлопець очікував слушного моменту, щоб поцупити з вітрини перукарні брусок мила, який би він потім продав за одне су цирульникові з передмістя. Йому не раз уже щастило поснідати за такий брусок мила. Гаврош називав цю роботу, до якої мав покликання, "поголити голяра".

Милуючись нареченою та косуючи на мило, він бурмотів крізь зуби: "У вівторок. Та ні, не у вівторок. Ні, таки у вівторок. Мабуть-таки, у вівторок. Точно, у вівторок".

Так і лишилося невідомим, що саме Гаврош мав на увазі.

Якщо йшлося про те, коли йому востаннє пощастило пообідати, то відтоді вже минуло три дні, бо тепер була п’ятниця.

Голячи клієнта в добре напаленій перукарні, цирульник час від часу скоса позирав на цього свого ворога, на змерзлого й нахабного хлоп’яка, чиї руки були в кишенях, а очі видивлялися, де що погано лежить.

Поки Гаврош поглядав на наречену та на віндзорське мило, двоє пристойно вдягнених дітлахів, обидва менші, ніж Гаврош, віком років семи й п’яти, боязко повернули ручку дверей і зайшли до перукарні, жалібно чогось попросивши, можливо, милостині. Вони говорили обидва зразу, і їхні слова було годі розібрати, бо молодший схлипував, а старший від холоду цокотів зубами. Розлючений цирульник, навіть не поклавши бритву, лівою рукою та коліном виштовхав обох малих на вулицю й причинив за ними двері.

— Тільки холоду напустили! — сердито кинув він.

Дітлахи пішли плачучи. Тим часом насунула хмара, і замжичив дощ.

Гаврош наздогнав малюків.

— Що з вами сталося, дрібнота?

— Ми не знаємо, де нам спати, — сказав старший.

— Ото й усе? — перепитав Гаврош. — Подумаєш, велике діло! Хіба через це плачуть? Ну й дурненькі!

І тим самим тоном насмішкуватої вищості наказав:

— Ходіть за мною, малеча!

— Гаразд, добродію, — відповів старший.

І двоє малих рушили за Гаврошем, як рушили б за єпископом. Вони перестали плакати.

Гаврош повів їх по вулиці Сент-Антуан до площі Бастилії.

На ходу він обернувся й кинув обурений погляд на перукарню.

— Не людина, а вобла бездушна, — пробурчав він. — Мабуть, якийсь англійчик.

Вулична дівка, побачивши, як вони йдуть вервечкою, з Гаврошем на чолі, пронизливо засміялась. У тому сміху чулась явна зневага до товариства.

— Добривечір, мамзель Для-Всіх, — привітав її Гаврош.

Але через хвилину знову згадав про перукаря й сказав:

— Я помилився: то не вобла, а гримуча змія. Ось я знайду слюсаря, щоб приклепав йому торохтілку на хвіст.

Перукар пробудив у Гавроші войовничий настрій. Перестрибуючи через рівчак, він запитав у бородатої воротарки, яка стояла, спираючись на мітлу:

— Пані, ви щодня виїжджаєте на своєму коні?

І тут-таки забризкав багнюкою начищені чоботи перехожого.

— Шибеник! — люто вигукнув той.

Гаврош вистромив носа зі своєї хустки.

— Ви на кого скаржитеся, добродію?

— На тебе!

— Контору зачинено, — відповів Гаврош. — Сьогодні я вже скарг не приймаю.

Пройшовши трохи далі, він помітив під якимись ворітьми жебрачку років тринадцяти-чотирнадцяти. Дитяча спідничина стала на дівчинку вже коротка, і вона тремтіла від холоду з голими коліньми. Так воно й буває, коли ти ростеш. Спідниця робиться закоротка саме тоді, коли голизна стає непристойною.

— Бідолашна! — сказав Гаврош. — У неї ж і штанців нема. На, бери.

І накинув на худі й посинілі плечі жебрачки свою чудову вовняну хустку.

Дівчинка подивилась на нього здивовано й мовчки прийняла хустку. Дійшовши до краю вбогості, людина вже не плаче від горя й не дякує за добро.

— Бр-р-р! — вигукнув Гаврош, тремтячи дужче, ніж святий Мартін, який принаймні лишив собі половину плаща.[62]

На це "бр-р-р!" дощ відразу посилився. Небо часто карає людей за добрі вчинки.

— Отакої! — обурився Гаврош. — Що це означає? Знову дощ? Господи Боже, якщо так триватиме, я відмовлюся платити тобі за воду.

І рушив далі.

— Ет, пусте, — пробурчав хлопець, глянувши на жебрачку, яка щулилася під його хусткою. — Зате в неї тепер тепла шкура.

І задерши голову, крикнув хмарі:

— Ага, одурили тебе!

Двоє малих плентали слідом.

Коли проминали одну з вітрин, забрану залізними ґратами, що вказували на пекарню, Гаврош обернувся до малюків:

— Послухайте, дрібнота, а ви вечеряли?

— Ми зранку нічого не їли, добродію, — відповів старший.

— То у вас нема ні батька, ні матері?

— Пробачте, добродію, у нас є і тато, і мама, але ми не знаємо, де їх шукати.

– Іноді це краще, ніж знати, — відповів Гаврош, який був мислителем.

— Ми вже йдемо години зо дві, — провадив старший. — Ми шукали чогось їстівного на тротуарі, але нічого не знайшли.

— Ну, звісно, — сказав Гаврош. — Собаки підбирають усе.

І, помовчавши, провадив:

— Отже, ми згубили своїх предків. І ми не знаємо, куди нам іти. Так не годиться, хлоп’ята. Ви вже великі, і губитися вам не слід. Ага! Треба ж чогось покласти на зуб.

А втім, він їм не ставив запитань. Не мати домівки — що може бути природнішого?

Старший із хлопчаків, що вже майже заспокоївся, вигукнув:

— Сміх та й годі! Мама ж обіцяла повести нас у Вербну неділю по свячену вербу!

— На неславу і ганьбу… — відповів Гаврош.

— Мама у нас пані, — вів далі старший.

— Пані на фонтані… — підхопив Гаврош.

Тим часом він зупинився і вже кілька хвилин нишпорив у всіх складках свого лахміття.

Нарешті підвів голову з переможним виглядом.

— Спокійно, дітлашня! Вистачить на вечерю всім.

І дістав з якоїсь кишені одне су.

Не давши малим часу здивуватись, він заштовхнув їх до пекаревої крамнички і кинув свою монетку на прилавок, вигукнувши:

— Продавець, на п’ять сантимів хліба!